Подих.....

Каплі дощу повзуть по шибці.
Вітер поривами вдаряється в тріснуте скло і холодний потік цілеспрямовано зимового повітря колише фіранки з рівномірними коливаннями.
Я залізла під не зовсім приємне одіяло і висунула ніс, щоб мати чим дихати.
Минають години, а думки так і спустошують оголені нерви, ковиряють всередині, довбають,ніби там можна знайти щось нове, щось цінне....
..... пустота....

Я довго думала і не могла видавити з себе жодного слова - все витирала і переписувала. А згодом зрозуміла, що цілком реальне поєднання двох незвичних смаків - солодке і гірке, холодне і гаряче, подібно й змішані почуття теж мають своє право на існування. Потрібно лише навчитися сприймати такий коктейль, як наприклад, любов і розлука, відчай і новий день, страх і радість.
Мабуть,не варто жити заради когось , адже не факт,що ця людина в належній мірі оцінить глибину твої почуттів і твоєї відданості. 

Мабуть....
Зараз на одиниці п'ю каву і хочеться напевно сказати, що прості речі приносить стільки кольорів в життя.....
... ранковий туман,що заплутався за віття дерев;іній від свіжого морозу; схід сонця, що заливає красками небо; проміння,яке ніжно торкатися обличчя,рук і огортає тебе шаленою ніжністю;перші сніжинки,які летять тихо і непомітно зникають у холодній ночі.....
 Стільки  дрібниць, які наповнюють кожен день чимось особливим,і так хочеться  ділиться цією всячиною з тобою.... шкода,що тебе немає поряд, коли цього потрібно найбільше.

Невже ми справді не можемо один без одного? 
Ми приречені чи кожен день прирікаємо себе знову і знову?
Ми втікаємо, але страх залишитися  самому і  порожнеча холодних кімнат - біжить, біжить навздогін,  дихає у спину...
Іноді хочеться сісти клубочком на коліна, запхати голову під пах або носик втикнути у шию і захлинатися запахом тіла, і хоча б годинку так завмерти, не ворухнутися....тільки б вловити цю вічність....
Вічність буває такою різною....такою інакшою, все залежить на скільки ти настроївся чекати, на скількох людей готовий потратити себе.....

Завернути б цей день у якусь довгу фульгу і забути.
І почати все з початку...

Туалет

Ну що ж, якщо цей блог мав на меті висвітлювати моє бачення української культури, людей, їхніх поглядів, цінностей,то включимо в наші подорожі туалети і їхнє місце в житті пересічного українця.
Чому нам маєу бути соромно, коли ми відвідали місце, щоб справити свої природні потреби??? Чому зобов'язані відчувати внутрішній дискомфорт? Так, саме природні. Ми, люди, як і всякі живі організми нашої планети маємо позбуватися звичних життєдіяльних відходів чи переробки нашого організму. І зауважити одну різниця між людиною і твариною : тваринки завжди інстинктивно закопують свої відходи , а люди - гадять і не червоніють.
І мені зовсім не хочеться зараз порівнювати нас із цивілізованими країнами, бо в нас ніколи і не було відповідного правильного підходу, чи вірніше виховання всього,що пов'язано з туалетом

Сьогодні ми стикаємося із реальність безкультур'я цілої нації. Ми мовчки ходимо ззаду автобусних зупинок, в кущі, в поле,ліс, позаду машини, не маючи звички мити руки, і лише після подавати її вітаючись із знайомими. Ми не терпимо голоду,але дозволяємо собі терпіти відсутність туалетів. Про те, щоб вони мали місце в селах чи невеличких провінційних містечках України - не може йти й мова.

Дощ і дорога

Поволі починається новий день....
З самого ранку він залитий дощем і зовсім непомітними проханнями, щоб усе пошвидше закінчилося.
Каплі, таке враження,що мільйонна армія холодних воїнів згрупувалася,щоб розпорошити увагу і вбити найменше бажання прожити цей день по особливому.
Ллє.....
Погода заквасилася не по зимовому, не по своєму статусі....
Навкруги чорно і мокро...

Харків

Коли захворів можна їсти багато фруктів, спати і навіть трішки похудати. Можна почитати, подивитися якусь задушевну  мелодраму, а ще написати листа і знову поспати.
Це ж має бути розповідь про Харків, а не про якийсь дивний незрозумілий засірений день, що мляво минув....у ліжку, у Харкові.
Знаєте, мені важко об'єктивно дати оцінку такому великому місту, бо завжди хочеться, щоб такі українські міста мали відтінок європейських міст: розвинених, затишних, метушливих,охайних,до таких, в які хочеться повертатися знову і знову, відпочити і зарядитися енергію. Це одне з найбільших міст нашої держави, але зовсім не подібне на Прагу, Мюнхен, Баку,Калгарі,Мілан чи Александрію. Кажуть все пізнається в порівнянні - і це правда, можна і не усвідомлювати в якому ти гниловодді, допоки не вилізеш з нього, поки не піднімеш голову до гори, поки не очистиш свій одяг від всього бруду. Ти можеш не знати інших маршрутів, бо їх може і не бути в твоєму житті: лише твоє місто, яке засмоктало тебе усім своїм єством - своїм транспортом, ринками, новинами, школою, роботою, рухом по знайомій дорозі і ....
Може бути,що тобі більше нічого і не потрібно, нічого немає в твоїх днях і навкруги одинакові хвилини,і в неба немає фарб і кольорів, щоб просякнути ними, розмалювати свою душу відтінками літа, апельсинів, синіх колготок і нічних зірок. Так може здаватися, якщо ти став дорослим! Але варто повернутися у дитинство і запахи - вони оживуть,як спогад і втомлені години чекання в передчутті невідомого, прекрасного і того, що відбувається з тобою вперше.
Ну ось, Харків - це місто в якому я б ні за що не жила, бо тут все занадто сіре, однотипне,усе застигше в страшному минулому 50-х чи 60-х років.  Тут пахне старизною і  звичним рутинним життям. Люди ходять в чорному і їздять у древньому метро на твердих сидіннях. Харків - це не Рига і навіть не Оулу, і  в мене точно не буде ностальгії за цим містом.
Не знаю, може це погода і той Париж натворив такий неординарний погляд і своєрідний каламбур, але моєму лондонському знайомому страшенно подобається усе,що пов'язано з комуністичним режимом, він каже, що це історія, тому він на деякий час переїхав у Харків жити.
Що ж, всі ми маємо своє бачення на кольори, на міста і на людей, які їх наповнюють!

Павутина

Є дні подібні до павутини, радше, мабуть, сказати,що ти можеш заплутатися в днях,як у павутині. І чим більше їх минає - тим глибше тебе обпікають нерозбірливі фрази, слова,які відгоміном летять з попередніх днів, ти коперсаєшся у цьому і все більше і більше знесилює власна безпомічність і безвихідь, і чужий холодний присмак небажання жити. Рухи стають безсилими і якось повністю стирається грань між "сьогодні" і мрією, "завтра" і твоїм "потрібно жити". Виснаження блокує здоровий глузд і часто це не помітно для тебе, лише пустота ,як мряка - огортає, замотує і проковтує......

Якби наші слова викласти в один рядок, цікаво вони б склалися в  кілометри? Вони б досягнули Владивостока чи Пекіна, а може Мадагаскар або Сомалі? Хто ми, якщо наші почуття перетворити в пазли, а потім жбурнути їх до ніг?
Чи легко себе поважати, якщо дозволяєш робити боляче людинці, яку любиш?
Мабуть, кожному приходилось робити всередині порядок після того,як там промчав тайфун?! Але жити після урагану - набагато складніше.
Як впорядкувати, як поскладати усе на свої місця?
Якщо б розвісити почуття на ниточку,як горошини, вони б важили з пів тони, а може цілу тону,а може наше життя туди б помістилося???

Жінка завжди має виглядати жінкою. Від неї має пахнути свіжістю і весною, бузковим ароматом чи нотками лаванди, осіннім листям чи розовими пелюстками.... кожен знає,що йому більше до душі.....
Ніколи не забувайте про руки - вони дзеркало вашого відношення самої до себе.
Не думай,що  іншим байдуже, як ти виглядаєш, навіть,якщо ти цілий день не виходити з дому. Для нього це має значення - як його зустрінеш і яка білизна на тобі, який погляд і, яка в тебе шкіра, наскільки ніжна і шовкова, яка усмішка: він запам'ятає її і вона пропече його середину  лишивши своє тавро, чи холодом вріже між очі?!!
Будь жінкою, щоб йому не бракувало ніжності і всередині не було порожнечі, щоб він летів до тебе,з бажанням припасти на твої коліна і цілувати твої руки, зап'ястя, виски, чоло, щоки, губи, тебе..... любив твою ніжність і кохання більше за подих, за життя, за власні мрії ......

Буває ми настільки заклопотані власним ритмом, що не в силах вирватися із своєї буденності бодай на п'ять, на сім хвилин. Рівно стільки часу потрібно,  щоб врятувати життя людинки,яка прирекла себе на самотність - через голі дерева і холодне повітря в кімнаті, чи вологі каплі по той бік скла, байдуже... 

Ми часто вживаємо слово " потім", не здогадуючись, що потім вже не буде потрібно, його може навіть не бути, або воно затягне тебе в таку безодню протиріч і нових проблем, викревлених поглядів, власного безпам'ятства і ще чогось...

А сказати :"Я тебе люблю!", " Скучаю!", "Пошвидше приїзджай!" - це лічені секунди, які можуть змінити цілий день найсамотнішої душі, іноді навіть погляд на себе і свої невдачі.
Ми  недооцінюймо сили притягнення,яка діє у кожному з нас,що зачасту придушуймо її, коли вона дає поштовх вирватися.....

Неймовірне почуття, коли ти любиш !!!
Любов дає відчуття стабільності і захисту. Вона робить життя насиченим і змістовним. Любов спонукує виявляти ніжність і приносити банани чи квіти. Вона кутає його у великий шарф і нагадує, що на дворі завірюха, тому вже пора одягатися потепліше. Вона смакує цукерочками і варанням. Любов не вірить у поразки. Любов - це гаряча ванна на двох; це стиглі фрукти під променями сонця;це ніжні дотики зранку; це квіти - багато квітів; це втома від потоку слів і емоцій;це перший сніг разом: це довгі прощання, а не мимобіжні погляди; це обійми і багато обіймашок; це незрозумілі переміни у власному світогляді.....
І мало що там можуть говорити психологи, сексологи, гінекологи, терапевти чи хтось ще - це двері у чужий Всесвіт, де мільйони інших зірок, планет, метеоритів, бездоріжь і пустого простору..... ти проникаєш туди і більше не можеш покинути його, бо він безмежний і ти вчишся літати.....

Знаєте,є люди, які дивним чином потрапляють у ваше життя. Вони там є, тобто ти знаєш їхнє ім'я і якимомь  шляхами десь- колись перетинаєтеся. Вони самі по собі зовсім не погані, але вас нічого з ними  не поєднює, хіба черга в магазині, чи спільна межа на городі, чи ваші діти разом ходять в садок, чи...
Є "друзі" з якими після вечері ви зразу йдете дивитися фільм чи якесь тупе шоу, на яке вдома ніколи б не тратили свого часу. Або, я ніколи не розуміла,як можна грати якусь гру з людьми, яких ти не бачився фіру років?! Напевно в такому випадку ви відноситися до категорії людей,яких неприємно бачити і вам просто не можуть про це прямо сказати в очі. Щоб  якось пришвидшити час перебування у замкненому просторі - приходиться викручуватися господарям і знаходять у старій шафі карти чи шахи чи ще якусь гру.
Хоча, є люди, мабуть,тут навіть варто сказати люди, але в однині, бо трапляються вони доволі рідко в житті - ти хочеш з ними спілкуватися і проходить день, ніч, наступає новий день,а ти вже не уявляєш свого подальшого існування без тієї людинки. Вона ніби врізається в твої, дні і ти більше не можеш її відпустити,вона там застрягає і ти не можеш сформулювати свої думки не враховуючи її, її поглядів, її досвіду.
Є люди,яких можна по праву назвати - "людина серця".
Тобі не потрібен телевізор, телефон, ігри, навіть книжки - лише вона, щоб спілкуватися годинами і не думати про завтра, бо в нього вона неодмінно повинна бути!!!

Синдром

Є такий психічний розлад - синдром осіннього скучання. Його дуже легко виявити! Народжується шалене бажання бачити ту людинку, чути її, торкнутися, схилити голову на плече, обійняти, провести пальцем по голій шкірі і самий основний момент - немає значення як довго ви не бачилися: день, два, годину, хвилину... Вона потрібна тобі зараз і тут, без всяких відмовок.
Чому я написала "психічний розлад"? Всі емоційно нестабільні люди з всякими відхиленнями мають незрозумілі погляди, дивакуваті вчинки і колючі слова. Тому "осіннє скучання" теж не виняток! Можна наговорити всясої гидоти, а насправді ти просто злишся, бо його немає поряд, можна сказати "Не приходить!", "Не діставай!", "Живи собі!"  і всякі такі пакості тільки через те, що мозок відмовляється сприймати пусту кімнату, недостачу цукерок, мандарин і теплих обіймів, солодких слів і легенького покушування вушка. Роблячи боляче ми підсвідомо прагнемо, щоб та людина теж захворіла осіннім скучанням.
А виходить - осіннє прощання....

- Що з вами? Ви вмираєте?
- Всі ми вмираємо.
- Так, але ви вмираєте зараз!

По тілу розповзлась втома і млявість.
"Сьогодні " закінчилось - таке довге, пожмакане невдачами, спробами все виправити, бажанням закрити очі і просто  пропасти із власного життя.
Стільки   сліз, які не можуть затопили весь біль, заглушити стукіт серця, твої слова і безнадійність........ яка душить, поволі вбиває , розчавлює. 
І ще холод.... холод, який сковує тіло.... сльози....
І я сама.....
Холод у скронях, серці , душі,пальцях, кімнаті....Як вирватись, якщо всюди ще глибша  порожнеча і втома,яка судомно паралізує мене і ???.....
Чи будуть сили рухатись далі, щоб  дихати і рахувати дні..... на відстані, холоді....чужих квартирах???.....

Дощ. ....
Між мною і тобою каплі ....
Холодні і сірі...
Так довго тебе немає, ніби слизь проковтнуло чекання і не може позбутися  страшного переляку щось втратити, чогось позбутися, якогось невиносимого смутку, ніби це стає частиною тебе і твого невловимого буття осінніх мряк і сивих вечорів...

Ранки тепер такі холодні, для того, щоб поснідати в саду приходиться обмотуватися одіялом і робити собі маленьку нірку,щоб сьорьбати каву.
Я навіть купила величезний шерстяний светр, щоб потопати в ньому, коли мерзне душа.
Люблю  осінній світанок - особливо коли неквапливий, коли можна провести його в роздумах, або, поніжитися в ліжечку, коли прислухатися до вітру і шелесту вітру,як він обриває листя і кружляє з ним у вальсі, як поодиноку гудять бджоли і стукає у грудях серце.... без права жити.....лиши битися.....

Я сильно скучила за людьми, яких люблю, які живуть у мені,у моїх снах,у моєму минулому, у спогадах, розмовах, солодких вечорах і дружніх обіймах, але на жаль, не в моєму житті, не у "сьогодні", чи "завтра". І ще - зранку самий відповідний момент, щоб поплакати, є надія, що до вечора сльози не будуть такими солоними, а стануть краплинами роси, води, туману.....

Знову про нічний дощ, бо ця погода колись зведе мене з розуму...
Сиджу в машині, по шибці поволі сповзають краплини, дощ стукає по криші і, мабуть, усе життя складається з таких всяких миттєвостей і чекання наступного.... дощу, теплого ліжка, гарячих обіймів...
Не дозволяйте життю проходити повз вас не помічаючи таких яскравих,мокрих, не буденних заплаканих  осінніх вечорів, як сьогодні ...

Дощ ніколи не може бути чимось звичайним - він завжди несе в собі неповторність і трішки суму, але так чуть-чуть, зовсім небагато:)

Ніколи не розумію людей, які приходять компанією в якийсь ресторан і спілкування зводиться лише до того, який салат,чи прожере м'ясо, що чим приправлене,а в кінці на додаток до всього- скільки хто кому винен і починають шукати дріб'язок по кишенях, розрахуватися за спожиту і забуту їжу.Найстрашніше, що може бути - ти когось чекаєш,  а він ніяк не приходить, ніяк не стукає в твоє життя. Хтось депортувався, ,а хтось тихо емігрував в інше життя .....

Я знаю,що у Львові найкращий ресторан - "Open", що на Театральній і мені ні з ким нічого не потрібно обговорювати, бо тут самий смачний сир фета і салати!

Кава - "Львівські круасани" або "Львівська мануфактура кави" - ти вже насолоджуєшся їжею і можеш читати, якщо сам, думати, дивитися на вулицю і голубів, людей і їхні звички, дощ чи зливу,і яка різниця, що плов,на твою думку пересолений чи можливо чай захолодний??? Я б швидше поговорила про молоду сім'ю, яка сидить навпроти мене і мовчки...., вибачте за слово, напихаються, бо за весь спільно проведений час вона сказала два речення на кшталт : "Нормальні овочі".

Ви чуєте їх,чи бачите себе у них!? Як можна на німо їсти, навіть глухі люди спілкуються за допомогою жестів!?

Невже наше суспільствонастільки черстве? Не в їжі справа, люди, а в людях, коли ми навчимося говорити і слухати, розуміти і щиро співчувати, мовчати, коли справді потрібно і  не сердитися, коли чуємо не те, що нам до вподоби?

Пам'ятаю моменти, коли люди, яких я люблю могли залишити все і в одну мить приїхати - примчати на зустріч, просто на каву, бо розлука ставала такою пекучою і незносною, як кірзи на ногах з кілограмами болота......
А потім все пройшло.....
Почуття, тягар наших буднів, бажання бачитись і дивувати, робити приємне?!
Мені не дають спокою ці питання, бо ми, ніби ті самі, мабуть, чи напевне, чи завтра?
Життя має робити нас м'якшими, добрішими, адже ми вже раз відчули,як це - бути насиченим, задоволеним, закоханим, щасливим, а відбувається все навпаки - ми стаємо грубішими, черствішими,  невблаганними, холоднішими. І як не стараємося зігрітися - все холодно,? і ночі - самотні, по осінньому заплакані...
Як писала Ніна Джордж: "Дивно, якими товстошкірими стають люди, котрих кохають,а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження."
Ми дозволяємо собі неохайні слова і саркастичні зауваження, стає комфортна думка :" Я такий, я завжди таким (такою) був" ...
Напевно мені має бути байдуже, що сьогодні у Львові я знову буду сама і ніхто не прилетить на пів години, щоб обійняти і принести букет безсмертників....

Ранній ранок

Тихо.
Осінь тихо плаче. Не дає спати. Зробила собі каву і сьорбаю в саду, смакую знайомим присмаком. І мені прийшла думка, що люди, яких ми любимо, скільки б ми їх не "пили","напивалися", "впивалися", "п'яніли", відключатися від передозу чи болю у шлунку, але потім - ми знову їх хочемо - бачити, чути, торкнутися, впитися спільними хвилинами перебування. Їх буває забагато,не спорю, але ми не можемо без них існувати, дихати, думати, згоряти. Інакше ми вже не будемо собою, потрібно, мабуть, поміняти себе на молекулярному чи генетичному рівні, щоб позбутися такої тяги. А пити все одно щось прийдеться, то чому ж не вибрати найкраще, найсмачніше, те, що нам по душі,те, що твоє?!
Аромат кави у ранкомову саду, вітер колише віття яблунь, я замотулькалася в теплий плєд і ніяк не перестану думати про людей,яких люблю,які дорогі моєму серцю, які мають свій неповторний аромат і особливий присмак тепла, відчаю і осінньої ностальгії.....

Є, напевне, особливі люди, які здатні створити особливі стосунки, невимушені хвилини у своїй присутності, звичайні речі перетворити у феєрію казкових почуттів. Мабуть..є.......
Але вони ж люди і теж хворіють, їх болить і вони страждають безсонням чи анорексією, чи безробіттям або втратою близьких, у них можуть щось поцупити чи зрівняти з землею, або прополокати мозок у холодній калюжі. Але  ж вони особливі і їхня сила в тому, щоб бути вищим  усяких  внутрішніх конфліктів, чужого тероризму чи любові без відповіді, втрат чи власного нерозуміння....
Буває різна особливість людей, важливо знайти таку людинку, яка твоя і твої завихрини абсолютно не впливають на ваші стосунки, а потім міцно до неї приклеїтись, бо таких людей мало або вони довго не живуть у цьому світі.
Хіба варто відчувати втрату,невже потрібно допустити, щоб  вашої особливої людинки не стало???

Дощ.....
Лиє з криш і навколо. ...і запах кави у такому коловорот і днів, і страх щось втратити чи навпаки здобути, годен знати, коли не переживеш....поки не відчуєш капель під своїм одягом, під своєю холодною  душею!?!
Запах прілого листя і мокрого асфальту : завмерти і не побачити один одного, без докорів сумління, і всякого, що всередині накопичилося....
Зарах розлуки чи осені?
Смак кави....

Ми сумуємо, плачемо чи горюємо і , напевне, не за людиною,а за хвилинами,які провели разом, за почуттями, які пережили, враженнями, якими ділилися, розумінням у чужій голові, тишиною і запахом волосся, кінчиками пальців і смаком свіжих фруктів, наприклад клубніки чи персиків,  м'ятної кави і безтурботності, вітру у полі, квітами без причини, мембрани наших днів - наших, де ми щасливі від відчуттів,що наповнює життя.
Ми сумуємо і плачемо не за кимось,а за собою і тим,якими ми були, якими дозволили собі бути і точно знаємо,що ми можемо такими стати....
Ми проливаємо сльози не стільки від бажання побачитись,а бути і залишитися, і плачемо, бо вже пішли, а майбутнє - інше, без тих хвиль, і чекань,і просто "завтра"....

Історія з велосипедом

- Ти задоволений поїздкою?
- Як, і всякий, хто їде, щоб від чогось втекти!
Френціс Скотт Фіцджеральт

День почався дрібним проливним дощем.... таким,що промиває мозок, коли залишаєшся на одиниці з собою. А можливо це перший осінній дощ і всякі катаклізми в середині спричиняють страшну нестачу допоміну, адреналіну і ще чогось,від чого почуваєш себе людиною.
Одже, думки можна промити, хто ніколи цього не робив під проливним дощем - раджу, адже душ чи гаряча ванна, то зовсім не те. Я позичила велосипед, бо мій вкрали, і поїхала відвести чоловікові обід( вісім км в один бік)! Часом можна здивувати когось такими не типовими вчинками, головне не шкодувати, якщо вже почав якось діяти,бо насолода від процесу пропаде,а це саме важливе у нашій справі.
Пустився дощара, я ж знала на що йду, тому одяг, який прилип до тіла, немов тряпка,якою щойно вимили підлогу, краплі що стікали із шлема, зальопані окуляри і всесвітня порожнеча навколо і всередині - винирнули із глибоких закутків свідомості найнеприємніші моменти мого минулого. Перше що запитав Юрій: " Згадала Швецію?"
І не тільки Швецію,а й всі мокрі моменти життя,які доводилося пережити,щоб жити.... І воно,якось стимулює,не знаю що саме, але цих пару годин - вони роз'їдають мозок,а потім, немов заливається потік нової інформації, чогось не такого мокрого, липкого, брудного,обляпаного, сірого, чужого.
І насправді під такою зливою ти ніколи не захворієш, можливо організм просто віддає усе негативне і ....не знаю....
По дорозі я зупинялася декілька разів, щоб подивитися на небо і  поля, бо коли їдемо автомобілем - ніколи немає часу, щоб дозволити собі милуватися приємними пейзажами. Ну скільки ми разів зупиняємося на знайомій дорозі,якою наприклад їздимо на роботу,просто так - щоб пропустити крізь себе захід сонця, осіннє листя, зимові хуртовини? Все ніколи.....
І в таких поїздках,як сьогодні, я розумію, що означає " вільна людина" - це радше стосується стану,в якому ти повністю задоволений, що ти робиш і ким є, ти розумієш значення життя і цінність найважливіших речей. Ти по справжньому відчуваєш себе незалежним, коли дозволяєш собі жити і сам керуєш власним життям. Такі миті - безцінні!
І я впевнена - дехто скаже, що так говорити - це надто самовпевнено і  нереалістично. Нехай, але,як співав Кузьма : "не маючи нічого - мати всьо"!
Дозвольте собі вийти за власні рамки буденності, бодай спробуйте: напишіть листа,чи прогуляйтесь наодинці,ну не знаю - ляжте просто раніше спати чи пройдіться по книгарнях і понюхайте,як пахнуть нові сторінки або нанесіть в магазині купа парфумів, навіть, якщо ви не збираєтеся нічого купляти.... можна стільки всього придумати.....
Навіть у дощ варто іноді їздити на велосипеді чи ходити без парасольки,повірте - це надзвичайно приємно!