Ранки тепер такі холодні, для того, щоб поснідати в саду приходиться обмотуватися одіялом і робити собі маленьку нірку,щоб сьорьбати каву.
Я навіть купила величезний шерстяний светр, щоб потопати в ньому, коли мерзне душа.
Люблю  осінній світанок - особливо коли неквапливий, коли можна провести його в роздумах, або, поніжитися в ліжечку, коли прислухатися до вітру і шелесту вітру,як він обриває листя і кружляє з ним у вальсі, як поодиноку гудять бджоли і стукає у грудях серце.... без права жити.....лиши битися.....

Я сильно скучила за людьми, яких люблю, які живуть у мені,у моїх снах,у моєму минулому, у спогадах, розмовах, солодких вечорах і дружніх обіймах, але на жаль, не в моєму житті, не у "сьогодні", чи "завтра". І ще - зранку самий відповідний момент, щоб поплакати, є надія, що до вечора сльози не будуть такими солоними, а стануть краплинами роси, води, туману.....

Знову про нічний дощ, бо ця погода колись зведе мене з розуму...
Сиджу в машині, по шибці поволі сповзають краплини, дощ стукає по криші і, мабуть, усе життя складається з таких всяких миттєвостей і чекання наступного.... дощу, теплого ліжка, гарячих обіймів...
Не дозволяйте життю проходити повз вас не помічаючи таких яскравих,мокрих, не буденних заплаканих  осінніх вечорів, як сьогодні ...

Дощ ніколи не може бути чимось звичайним - він завжди несе в собі неповторність і трішки суму, але так чуть-чуть, зовсім небагато:)

Ніколи не розумію людей, які приходять компанією в якийсь ресторан і спілкування зводиться лише до того, який салат,чи прожере м'ясо, що чим приправлене,а в кінці на додаток до всього- скільки хто кому винен і починають шукати дріб'язок по кишенях, розрахуватися за спожиту і забуту їжу.Найстрашніше, що може бути - ти когось чекаєш,  а він ніяк не приходить, ніяк не стукає в твоє життя. Хтось депортувався, ,а хтось тихо емігрував в інше життя .....

Я знаю,що у Львові найкращий ресторан - "Open", що на Театральній і мені ні з ким нічого не потрібно обговорювати, бо тут самий смачний сир фета і салати!

Кава - "Львівські круасани" або "Львівська мануфактура кави" - ти вже насолоджуєшся їжею і можеш читати, якщо сам, думати, дивитися на вулицю і голубів, людей і їхні звички, дощ чи зливу,і яка різниця, що плов,на твою думку пересолений чи можливо чай захолодний??? Я б швидше поговорила про молоду сім'ю, яка сидить навпроти мене і мовчки...., вибачте за слово, напихаються, бо за весь спільно проведений час вона сказала два речення на кшталт : "Нормальні овочі".

Ви чуєте їх,чи бачите себе у них!? Як можна на німо їсти, навіть глухі люди спілкуються за допомогою жестів!?

Невже наше суспільствонастільки черстве? Не в їжі справа, люди, а в людях, коли ми навчимося говорити і слухати, розуміти і щиро співчувати, мовчати, коли справді потрібно і  не сердитися, коли чуємо не те, що нам до вподоби?

Пам'ятаю моменти, коли люди, яких я люблю могли залишити все і в одну мить приїхати - примчати на зустріч, просто на каву, бо розлука ставала такою пекучою і незносною, як кірзи на ногах з кілограмами болота......
А потім все пройшло.....
Почуття, тягар наших буднів, бажання бачитись і дивувати, робити приємне?!
Мені не дають спокою ці питання, бо ми, ніби ті самі, мабуть, чи напевне, чи завтра?
Життя має робити нас м'якшими, добрішими, адже ми вже раз відчули,як це - бути насиченим, задоволеним, закоханим, щасливим, а відбувається все навпаки - ми стаємо грубішими, черствішими,  невблаганними, холоднішими. І як не стараємося зігрітися - все холодно,? і ночі - самотні, по осінньому заплакані...
Як писала Ніна Джордж: "Дивно, якими товстошкірими стають люди, котрих кохають,а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження."
Ми дозволяємо собі неохайні слова і саркастичні зауваження, стає комфортна думка :" Я такий, я завжди таким (такою) був" ...
Напевно мені має бути байдуже, що сьогодні у Львові я знову буду сама і ніхто не прилетить на пів години, щоб обійняти і принести букет безсмертників....

Ранній ранок

Тихо.
Осінь тихо плаче. Не дає спати. Зробила собі каву і сьорбаю в саду, смакую знайомим присмаком. І мені прийшла думка, що люди, яких ми любимо, скільки б ми їх не "пили","напивалися", "впивалися", "п'яніли", відключатися від передозу чи болю у шлунку, але потім - ми знову їх хочемо - бачити, чути, торкнутися, впитися спільними хвилинами перебування. Їх буває забагато,не спорю, але ми не можемо без них існувати, дихати, думати, згоряти. Інакше ми вже не будемо собою, потрібно, мабуть, поміняти себе на молекулярному чи генетичному рівні, щоб позбутися такої тяги. А пити все одно щось прийдеться, то чому ж не вибрати найкраще, найсмачніше, те, що нам по душі,те, що твоє?!
Аромат кави у ранкомову саду, вітер колише віття яблунь, я замотулькалася в теплий плєд і ніяк не перестану думати про людей,яких люблю,які дорогі моєму серцю, які мають свій неповторний аромат і особливий присмак тепла, відчаю і осінньої ностальгії.....

Є, напевне, особливі люди, які здатні створити особливі стосунки, невимушені хвилини у своїй присутності, звичайні речі перетворити у феєрію казкових почуттів. Мабуть..є.......
Але вони ж люди і теж хворіють, їх болить і вони страждають безсонням чи анорексією, чи безробіттям або втратою близьких, у них можуть щось поцупити чи зрівняти з землею, або прополокати мозок у холодній калюжі. Але  ж вони особливі і їхня сила в тому, щоб бути вищим  усяких  внутрішніх конфліктів, чужого тероризму чи любові без відповіді, втрат чи власного нерозуміння....
Буває різна особливість людей, важливо знайти таку людинку, яка твоя і твої завихрини абсолютно не впливають на ваші стосунки, а потім міцно до неї приклеїтись, бо таких людей мало або вони довго не живуть у цьому світі.
Хіба варто відчувати втрату,невже потрібно допустити, щоб  вашої особливої людинки не стало???

Дощ.....
Лиє з криш і навколо. ...і запах кави у такому коловорот і днів, і страх щось втратити чи навпаки здобути, годен знати, коли не переживеш....поки не відчуєш капель під своїм одягом, під своєю холодною  душею!?!
Запах прілого листя і мокрого асфальту : завмерти і не побачити один одного, без докорів сумління, і всякого, що всередині накопичилося....
Зарах розлуки чи осені?
Смак кави....

Ми сумуємо, плачемо чи горюємо і , напевне, не за людиною,а за хвилинами,які провели разом, за почуттями, які пережили, враженнями, якими ділилися, розумінням у чужій голові, тишиною і запахом волосся, кінчиками пальців і смаком свіжих фруктів, наприклад клубніки чи персиків,  м'ятної кави і безтурботності, вітру у полі, квітами без причини, мембрани наших днів - наших, де ми щасливі від відчуттів,що наповнює життя.
Ми сумуємо і плачемо не за кимось,а за собою і тим,якими ми були, якими дозволили собі бути і точно знаємо,що ми можемо такими стати....
Ми проливаємо сльози не стільки від бажання побачитись,а бути і залишитися, і плачемо, бо вже пішли, а майбутнє - інше, без тих хвиль, і чекань,і просто "завтра"....

Історія з велосипедом

- Ти задоволений поїздкою?
- Як, і всякий, хто їде, щоб від чогось втекти!
Френціс Скотт Фіцджеральт

День почався дрібним проливним дощем.... таким,що промиває мозок, коли залишаєшся на одиниці з собою. А можливо це перший осінній дощ і всякі катаклізми в середині спричиняють страшну нестачу допоміну, адреналіну і ще чогось,від чого почуваєш себе людиною.
Одже, думки можна промити, хто ніколи цього не робив під проливним дощем - раджу, адже душ чи гаряча ванна, то зовсім не те. Я позичила велосипед, бо мій вкрали, і поїхала відвести чоловікові обід( вісім км в один бік)! Часом можна здивувати когось такими не типовими вчинками, головне не шкодувати, якщо вже почав якось діяти,бо насолода від процесу пропаде,а це саме важливе у нашій справі.
Пустився дощара, я ж знала на що йду, тому одяг, який прилип до тіла, немов тряпка,якою щойно вимили підлогу, краплі що стікали із шлема, зальопані окуляри і всесвітня порожнеча навколо і всередині - винирнули із глибоких закутків свідомості найнеприємніші моменти мого минулого. Перше що запитав Юрій: " Згадала Швецію?"
І не тільки Швецію,а й всі мокрі моменти життя,які доводилося пережити,щоб жити.... І воно,якось стимулює,не знаю що саме, але цих пару годин - вони роз'їдають мозок,а потім, немов заливається потік нової інформації, чогось не такого мокрого, липкого, брудного,обляпаного, сірого, чужого.
І насправді під такою зливою ти ніколи не захворієш, можливо організм просто віддає усе негативне і ....не знаю....
По дорозі я зупинялася декілька разів, щоб подивитися на небо і  поля, бо коли їдемо автомобілем - ніколи немає часу, щоб дозволити собі милуватися приємними пейзажами. Ну скільки ми разів зупиняємося на знайомій дорозі,якою наприклад їздимо на роботу,просто так - щоб пропустити крізь себе захід сонця, осіннє листя, зимові хуртовини? Все ніколи.....
І в таких поїздках,як сьогодні, я розумію, що означає " вільна людина" - це радше стосується стану,в якому ти повністю задоволений, що ти робиш і ким є, ти розумієш значення життя і цінність найважливіших речей. Ти по справжньому відчуваєш себе незалежним, коли дозволяєш собі жити і сам керуєш власним життям. Такі миті - безцінні!
І я впевнена - дехто скаже, що так говорити - це надто самовпевнено і  нереалістично. Нехай, але,як співав Кузьма : "не маючи нічого - мати всьо"!
Дозвольте собі вийти за власні рамки буденності, бодай спробуйте: напишіть листа,чи прогуляйтесь наодинці,ну не знаю - ляжте просто раніше спати чи пройдіться по книгарнях і понюхайте,як пахнуть нові сторінки або нанесіть в магазині купа парфумів, навіть, якщо ви не збираєтеся нічого купляти.... можна стільки всього придумати.....
Навіть у дощ варто іноді їздити на велосипеді чи ходити без парасольки,повірте - це надзвичайно приємно!

Якби можна було залізти людині у мозок,посилитися там і трошки пожити: її життям, емоціями, переживаннями, спонукати. А потім хтось би придумав таку кнопочку,якою можна переключити негативні почуття, необережне слово, чи поганий настрій і знову все б ставало нормально у тій голові, але годен знати в якій - у твоїй чи її.
І можна бути щасливим від однієї думки, що в тій голові все на своєму місці, на своїх полочках, впорядковане чисте,охайне! Тоді можна було б спокійно покинути чужу свідомість і мандрувати дальше - куди збреде, до іншої людинки, до нових почуттів, до неймовірних тонкощів нових переживань людської  підсвідомості, нового сприйняття світу і самого себе у власному житті....