Мрії
у всіх такі різні, і часто ми розуміємо , що це лише мильні бульбашки,
але все одно їх дуємо, роздуваємо, живемо ними. Хоча є одиниці, які не
здаються і йдуть за нею до кінця, чого б це не коштувало, чи скільки, чи
життя.
А
потім у мене виникла ідея записувати мрії: свої і людей, які ними
марять, які чогось хочуть в житті, бачать часами горизонт, а часами лише дихають, не відчуваючи землі під ногами.
Ось
моя розповідь, яка подібна дещо до казки, за якою потрібно здолати
тисячі кілометрів - хвилин, щоб вона стало реальністю і відбилось на
житті глибокою печаткою.
І....Нехай це буде ....Швеція чи Норвегія, де майже немає людей - лише густі ліси і чисті річки. Ранок...
Теплий серпневий ранок. З річки підіймається
легкий туман, який так плавно і невимушено розрізає ніс їхнього човна. З однієї
сторони росте густий мішаний ліс, а з іншої - рівнина до самого обрію…. а там
небо...бездонне небо, в якому хочеться втопитись...
Найкращим поетам, мовчу вже про себе, не знайти
слів, щоб описати ту красу, яка відкривалась їхньому погляду - помаранчеве
небо, ці перисті хмари, які ввібрали в себе насичений оранжевий колір і начебто
розрізали сонце на три частини, просто заворожували і не давали можливості
відвернути погляд від цієї неймовірної краси. Проте він дивився на неї, просто
не міг відірвати погляду від іншої краси…
Вона сиділа навпроти - така проста і невимушена,
якою буває вкрай рідко. Закутавшись в клітчате одіяло, кліпала своїми голубими
очима і ледь посміхалась. А він не в силах збагнути, що це реальність.
Здавалося, це був сон, і все скоро закінчиться, тому ліниво веслував і
насолоджувався її ніжним поглядом.
Нарешті можна досхочу награтись в дивоглядки,
не боячись, що хтось помітить, що хтось засудить, що хтось заборонить.
Нарешті пройшов біль, який випалював всю
середину, немов би ти проковтнув медузу і її щупальця торкнулись кожного
нервового закінчення його емоційно втомленого тіла.
Величезний камінь звалився з душі і
покотився в безодню, не тягнучи його за собою. Неймовірне відчуття, яке
огорнуло вперше в його житті - так не хотів це відпускати!
Вони не думали про те, що їхнє щастя може
колись закінчитись, а просто насолоджувались одне одним, і це почуття зводило з
розуму. Вони були в захоплені і на якомусь сотому небі від щастя, не помічали
нічого довкола: ні селища, мимо якого проплили, ні рибаків, які час від часу
зустрічались на березі, ні гарних краєвидів, якими була вщерть наповнена
місцевість. Вони були лише вдвох, і ніхто не порушував їхньої гармонії. Хоча не
лише удвох – їх супроводжував малий бешкетник, якого дуже любили – Норман, хіба
б вони віддали йому останню канапку з шинкою, якщо не любили б його?!
День потихеньку минав. Причалили
до берега, а мала собацюрня змогла розім’яти свої мужні лапи, адже
лабрадори так це люблять!
Розбили намет, знайшовши два хороших дерева,
натягнули гамак. Назбирали дров, розвели вогонь, зручно вмостились навпроти
нього на карематах, спини накрили одіялом, і просто мовчки дивились на полум'я,
обіймаючи один одного, ледь торкнувшись головами. Вони так любили такі моменти!
А потім було ще приємніше. Більше від споглядання вогню вони любили дивитись на
зорі. Любили шукати знайомі сузір'я, мило сперечатись, де полярна зірка, і з шаленим
захопленням розказувати про величезний метеорит, який розрізав половину неба і
який їм обом пощастилось побачити. Нарахувавши кілька десятків красивих
метеоритів, вона заснула в нього на колінах, тепер він з такою насолодою міг вдосталь
милуватись нею під світлом місяця і тисяч зірок – попереду ціла ніч.
А там - схід сонця! Ніжним поцілунком він
будить її. Ледь розплющивши заспані очі вона дивиться з лагідною і приємною
посмішкою на нього.
В ногах, клубочком скрутився біленький собачка…
Взяла чашку свіжозвареної кави, і так непомітно
прийшла насолода від ароматного
запашного напою, прекрасних барв сходу вранішнього сонця, і його присутності,
відчуття потрібності і захищеності, відчуття, що вони завжди будуть разом....................................................
Мрії....такі теплі, такі близькі....
