Одеса, як місто

пасаж 

Дачне, Одеська область

Одеса, пляж

Дорогі мої читачі, те що ви зараз бачите відноситься до рубрики «No comment ».

Я викладаю декілька фото з морем, щоб не травмувати вашу психіку. 

Так, так - ви бачите пляж в Одесі, і хоча дехто вважає, що тут немає нічого страшного, але - це норма нашого суспільства. Зараз кінець вересня, важко собі уявити, що тут робиться в сезон! 

Звичайно, так не всюди, але.... Ми звикли до сміття довкола нас і в нас самих! Його забагато! 

Ностальгія має запах

Іноді вечір тягнеться неймовірно довго...
Особливо, коли скучаєш за людьми, яких любиш...
Хочу просто побачити їх, почути їх голос, але не можу...
Хіба я багато очікую від життя?
Ніби у безодні, я тону.... 
Напиши, як себе почуваєш і яка погода, чи падають зорі, як настрій...
Я так давно не отримувала змістовних листів від друзів ...лише обривки фраз, як думок і почуттів!
І згадала нашу каву на горищі і один пряник на двох, і твої пальці в рукавицях, і твою усмішку... 
А в нас в саду падають яблука і це пахне осінню. 
Я люблю цю пору року, але вона до болю сумна і самотня.  І хочеться бродити під проливним дощем і пити чай,  і слухати музику у навушниках, і носити довгий шерстяний светр, і писати, писати  писати або малювати і читати романи, готувати щось смачненьке і знову пити чай і чекати з роботи чоловіка, і отримувати задоволення від того, що я сама і в мене стільки часу на себе і свої забаганки. Тоді відчуваю запах осені і дощу - життя, яке наповнює мене з середини... 
Чекаю завтра... 
Напишеш?

Новий день

Не дарма я назвала блог «По Україні»,адже, щоб дістатися з одного села в інше - це, як виявилось може бути справжня історія.
Цей тиждень ми співпрацюємо із збором «Дачне»,Одеська область. Щоб добратися на будівельний майданчик потрібно десять хвилин іти до електрички, потім стільки ж їхати нею і знову хвилин дванадцять йти пішки. Це ніби не важко, але прокидаємось сьогодні зранку, а дощ лиє по осінньому, вітер, на вулиці темно. Поки ми дійшли до станції до колін промокли, всюди тече, з чола капає. І саме цікавіше - поїзд відправився сьогодні на п'ять хвилин раніше: 6.38год! Ми з сумом подивитись як він «вілдчалює» , а дощ продовжував лити. Цікаво, що маршрутка в це сусіднє село не ходить, а потяги з інтервалом дві - три години. Як обідно, коли раніше встав, потім змок і потрібно вертатися назад.
Дощик - це класно, але коли ти вдома і сухо, і теплі носочки, і гарячий чай, і тепла перина, і просто ти нікуди не спішиш,наприклад, на електртичку, яка нікого не чекає і не ходить точно по розкладу, бо в цей момент ти почуваєшся таким самотнім у мокрому світі, в темноті і холоді...

Одеса

І знову рейси, кілометри доріг, шпал.
Вагони, нічні провідники : втомлені, роздратовані, брудні, випивші; купе, плацкарт, дешеві електрички.... дорога...
Вона завжди далека і чужа незалежно від пір року і дощів, що рясно омивають шибки...
І відстань... ми приречені на неї, на чужі почуття і власні нікому невідомі комірки, закутки душі, куди не продаються квитки і не горять вказівники куди  повернути,щоб  полегшало, щоб було по собі?!
«Стали інші ті, з ким хотіли та не склалося
Все по колу та по колу.... »

І знову про Львів

Невже це місто, яке відіграє неабияку роль в моєму житті, поставить печатку на моєму майбутньому,відіб’є тінь моїх зустрічей і допоможе народити моє буденне?
Я зустріла тебе на порозі осені, ось – ось з тобою мало розпрощатись літо. Ти весь був зосереджений на цьому. Не хотів відпускати довгі дні, теплі вечори, сотні туристів. Поволі прокрадалось завтра, воно повзло і тягнуло за собою свої метушливі проблеми, неспокій і опале листя. В танку закружляли перші краплини дощу: повільно, забавно, по осінньому.
…Тисячі студентів з’їжджались в твою оселю, серед них була і я. Вони чомусь чекали нових вражень, сподівались зустріти неймовірне кохання і пізнати тебе, Львове. Чому у молодості ми такі наївні?!
Місто не звертає уваги на подібні надії, за століття свого споглядання воно навчилось бути поміркованим, неприступним і трішки обачним. Я заглядаю тобі у вічі і бачу, як пропливає час, як дощ змиваю твої спогади, як ти перетворюєшся…
Пройшли роки від нашого знайомства з тобою. Ще не раз я з тобою зустрічала осінь, збирала на парасольці твої сльози, ділила з тобою свої дні, роки, життя. На твоїх вулицях я писала вірші і вперше призналась в коханні, а потім … ми разом бродили по твоїх провулках, пили каву, багато кави, читали Шекспіра і я знову писала.
Не думала, що прийдеться розлучитись, забути, стерти роки із своєї пам’яті. А потім, віддатись ностальгії - і кинутись в твої обійми, забути про Мілан, Відень і Париж. Тут також ідуть дощі, кавують, є вулиці з бруківкою, але… Повітря не те, немає його, немає нас, коли ми були студентами, коли були наївні, коли безсоромно цілувались в якомусь глухому куточку. Немає студентського життя, яке так швидко пройшло повз нас.
Я і далі закохана… Тепер, через фіру років, знову стою на твоєму порозі зустрічаючи жовтогарячу красуню. Повз нас заклопотано біжать юні студенти, такі молоді…. Тепер я розумію тебе, моє місто, чому з таким сумом ти тоді дивилось на мене, з таким збентеженням і співчуттям. Це не було розчарування чи неприязнь, лише жалість до мого майбутнього, до моїх мрій.
Тоді я сіла на другий трамвай і доїхала до кінцевої зупинки, двічі, не знала де мені потрібно виходити. Моя валіза була вбога і невелика. Вже перехожих я питалась де знаходяться потрібна вулиця . Вітер грався з моїм волоссям, а шкіра, пам’ятаю, як тепер, дико відчувала, як по ній повзе холод, важко тепер сказати: це від страху, чи від несподіваного похолодання, що прийшло зразу ж після задубілої зливи???

Друг

Зовсім нещодавно я розсталась з людьми, яких люблю…
Як сумно, невже ми приречені на розлуки? На постійні пошуки, спогад і відчайдушне бажання зробити себе щасливим? Чи знову я побачу тебе, чи зустрінусь з тобою на певному відрізку часу, який неминуче веде до розлуки?
Хочеться пити…
Невже це ми? Вдивляюсь на фотографії на яких ми молоді, безневинні, усміхнені. Тепер же у нас появились зморшки, можливо не стільки на обличчі, як на душі, тепер ми крихти минулого зшкрябуємо у своїй пам’яті, потрохи – потрохи пригадуємо прожиті роки: окремо, на емоційній відстані один від одного. О боже, як же ми себе прирекли? Тепер не в наших силах щось повернути?! Лише зрідка перетнуться наші дні, а може лише хвилини...
Минуле… наше? Їхнє…твоє…
Жовтень

Вагончик

Львів

Про Львів, як і про любов, можна писати багато, а так, як я закохана в це місто, то ви самі розумієте, що слова мої будуть в основному позитивні. 

Але не про це зараз, бо у Львові має побувати кожен мешканець нашої країни, так я вважаю. Тут ви ковтнете незабутніх вражень і наснаги до життя. Ви можете знову закохатись, і не обов'язково у саме місто чи його вулички - просто переживете нові почуття!  

 Хочу сказати вам, що зараз тут по осінньому тепло і напрочуд багато гарних дівчат , часто зутріните ввічливих, приємних людей. І не має значення як ти одягнений : у старому лахмітті чи в  чисто напастованих мештах, у дорогому костюмі чи подертих джинсах - ти свій у Львові ,якщо бродиш його закапелками, п'єш каву і читаєш книжки. 

Одна людина,  близька мені людина, сказала, що в житті випадковостей не буває, життя його не дарує, бо воно надто жорстоке. І я майже повірила у це, як несподівано для мене в серці Львова я зустріла людину, при погляді якої, серце на мить зупинилося,   потім захотіло  вистрибнути назовні і розбитись об бруківку. 

Я кажу - Львів повний несподіванок, випадкових зустрічей, цікавих знайомств і просто проривних ідей! 

Зробіть собі свято і на вихідні згасайте у це  місто!

Небуття

Іноді ми самі прирікаємо себе на вигнання. Стоїмо над пропастю і розправивши руки - вниз головою. Спочатку ти летиш, принаймні тобі так здається, а потім - починаєш падати і набирати шалену швидкість, чим ближче до долу, страх перестає сковувати, ти очікуєш миті фатального зіткнення і власного краху, кінця мук , розчарувань, мізерних спроб  щось змінити, чи радше змінити себе...
А крила не виростуть,  останній шанс - розкрити парашут! Чи скористатись ним? Все залежить від тебе і твого бажання літати, а не падати, можливості відчути кінець  і при цьому не розбитися, а взлетіти  - вище узвишя на якому стояв, вище підлих поглядів, що раділи, коли ти  падав, вище мрій, бо вони вже розбиті - розхльоцкані у підніжжі гори! Але ти живий, ти ще дихаєш, так несміливо, так рідко, так по живому - дихаєш! Ну, потягни за шнурок, щоб ...він розкрився і потягнув тебе знову вгору, дай собі шанс літати, а не розбиватися через дурні життєві помилки!
Ми самі прирікаємо себе на вигнання...
...через невміння сказати одне слово : «Вибач! », «Я був неправий!»!

В поїзді

В поїзді невиносима жара!
Тьмяне світло,  що давить на мозок і цілу нервову систему ,а ще купа , купезна людей.
Проте мене по доброму тішить парочка, яка сидить навпроти. Вони такі милі, років по двадцять, ще не одружені. Він ніжно обійняв її, в цій нелегкій обстановці старається, щоб їй було зручно. Вони мило щебечуть, він розказує їй всякі невинні історії. Час від часу він легенько покушує її у вушко і це так ніжно виглядає -вона усміхається і ніяковіє.
Згадала побіжно свої юні роки, невинну закоханість, шалене бажання усюди і завжди бути разом!  І можна в цей час проїхати сотні км, у дощову чи нельотну погоду стояти і мокнути у ноги, пальці, лише, щоб бути разом . І в такий момент я свято вірила, що це ніколи не пройде, ці відчуття не лише розправили крила, але й дозволить злетіти - високо, вище власних мрій, бажань, майбутнього.
Пройшли роки. Ми знову разом їздимо у спільному купе. Тепер він не обіймає і не старається  весь світ привернути до моїх ніг, не зустрічає на пероні з квітами - він цілу дорогу читає книжку або слухає музику, може видавити два або три речення за всю дорогу, і саме боляче в цій банальності - він тепер вважає, що це так нормально.
І я стала дорослою, розумію, що в нас інші проблеми, помінялися цінності і мрії, але мене про це не попередили,  не сказали, що почуття теж стають дорослими, старіють, хворіють і помирають...
Так мило спостерігати за парою поряд.. Так шкода, що людей зажовує буденність.....

Історія з Польщі

Зараз в поїзді, їду у Львів,  мені нагадалась кумедна історія, яка трапилась зі мною, коли теж колись їхала у Львів!
Відбувалося все так :
Спочатку розкажу невелику прилюдію, щоб зрозуміти чому все  так трапилось . Ми летіли в літаку п'ять з половиною годин. Більше двісті міліметрів рідини на літак проносити не можна . Уявити, що означає двісті міліметрів рідини! Два ковтки, і то при взльоті, коли страх паралізує всі рухи і подих!!!
Приїхавши на вокзал у Катовіце , звідки  чекала дорога додому, ми були страшенно спраглі і голодні!  Але тут халепа - після одинадцятої вечора на величезному вузловому ж/д і авто вокзалі( вони знаходяться поряд) все перестає працювати - магазини, кафе, ресторани ! Навіть туалети платні, а розраховуватися можна тільки злотими. Звідки взяти злоті, якщо обмінники не працюють , а Visa Card в туалеті не приймає ? До голоду і спраги добавилася ще одна проблема, як ви зрозуміли - туалет!
Ми подались у пошуки і на горизонті появився заклад типу Kitchen House. Як ми зраділи! Звичайно і туалет, і бургер,  і вода....
Тепер ми попались! Цей заклад став для нас, немов палка з двома кінцями. У них стояв автомат з безкоштовними напоями Coca Cola, Sprite, Fanta, Soda, вода. Ми пили усе і стаканами по 0,5л. Пили досхочу, поки  не закрився заклад!
Тепер - дорога, довга дорога до Львова з українськими водіями, плюс кордон у декілька годин...
Наша спрага і жадність на безкоштовний напій - наповнила наші мочові за лічені хвилини! Вся поїздка в Україну  була, немов каторга і випробуванням власних здібностей не попісятись в штани!
Наступного дня я захворіла на цестит! 
Урок з цією історії я засвоїла - безкоштовний сир буває в мишоловці!

Нічний вагон

21.25 год
Він ,мабуть, стоїть на пероні і шукає  вагон. За плечима величезна сумка, як і багаж останніх тижнів, тут можна посперечатися,  що більше тягне на дно... 
13 або 17 або 3 вагон - не має значення, він їде додому. 
Зайшли, знайшли потрібне місце.
Ще пару хвилин і провідник збере білети, принесе постіль,  запропонує чай - усе в звичному режимі.
Чекати довелося недовго і поїзд рушив.
Стукіт коліс і тьмяне нічне світло - таке звичне і до болю, майже рідне. Але, напевно, не в цей раз. Він ліг на верхню полку і спогадами погрузився, чи радше - провалився, несподівано для себе,  в ту ніч, в той поїзд, і пальці такі теплі і ніжні.  Він глянув на нижнє ліжко, проте там чужі люди, мимобіжні погляди і ця дивна сіризна у грудях , яку він відчув знову, вона не відступає із самого ранку. Можна перекинусь на інший бік, взяти в руки телефон і найти її ім'я, хіба від цього стане легше?!
А може він хоче так думати....
Опівночі пройшовся по вагону , який пронизаний змішаними запахами поту, пива, ковбаси, шкарпеток і кави. Тобі б хлебнути свіжого повітря або свіжих ідей, або.... Її....
Усе щемить, бо ця подорож -  вона знову і знову нагадує йому, що відстань.... відстань - вона жорстока, вона вбиває, а спогади - лише засмічують його розум, його майбутнє....
На вулиці темно,  фонарі мигають в розміреному темпі. Зупинка, коротка, дві хвилини. Зайшли люди, вони такі чужі і байдужі йому в цю мить, такі ж подорожні, як і всі інші в цьому вагоні .
Він стоїть біля відкритого вікна, бо хоче заставити себе думати про роботу, завтрашній день,  якісь дріб'язкові справи, лише не про неї, не про її очі і кучері, що просто зводять його з розуму. Чекаєш, коли потік холодного повітря влупить тобі між очі, у виски, і ти протверезієш...
Час йде... Можна лягти, і вже ніби спиш, і крізь сон чуєш слова улюбленої пісні :
«Пообіцяй мені, пообіцяй мені,
Що завжди горітиме світло в твоєму вікні.
ні, хай навіть не збудеться,
Що «завтра» негайно і невідворотньо відбудеться!
Пообіцяй мені………..»
І може, в кутику ока стане ледь вогко, проте цього ніхто не помітить, бо у вагоні темно і нікому до тебе ніякого діла...
Завтра буде ранок!
Він настав!Новий день і рідне місто широко розкрили свої обійми,  впади туди, щоб потонути, забути про неї і ту подорож, що так перекрутила твоє життя, розірвала його на шматки...

Знову про людей

Бувають люди, ніби лейкопластир - одноразові і поверхневі. З ними добре говорити про погоду, про те, що зранку згоріли млинці, які оцінки в сина, що купила в супермаркеті, не більше  - вони на більше не здатні.
Буваю люди, немов бинтова пов'язка - ними зручно обв'язувати рани, до них звертаються, коли біда, коли стогне душа, а потім - відлягає і ти знову живеш своїм життям.
Є люди,що  подібні до гіпсової пов'язки - вони незамінні, міцні духом, з власним баченням і бажаннями. Але вони так муляють і мішають жити. Ти хочеш їх по швидше позбутися, немов кам'яного твердого гіпсу.

А є люди, що нагадують металічний штир, який кладуть, наприклад, коли ламаєш ключицю чи руку. І ти мусиш з ним жити, спочатку може бути незручно, але проходять місяці чи роки  і дискомфорт зникає, хіба на погоду тягне, а так - ти повністю забуваєш про нього в своєму тілі. Є теж люди, без яких життя...приносить біль, і хоча ми всі час від часу муляємо один одного, але загалом - вони незамінні!!! З ними ти відчуваєш життя, з'являється друге дихання і ти знову готовий на подвиги навіть попри переломи, падіння, невдачі чи розчарування.

Оксфорди

Я завжди мріяла мати круті оксфорди!!! Це взуття асоціюється в мене з подорожами, елегантністю, Англією, особливим настроєм і звичайно - осінню!!!
Так сталось, що мрія виконалась і тепер - можна подорожувати, читати книжку і пити щось гаряче під стукіт вагонних коліс.І годен його знати, чи це залежало від нових оксфордів, чи відчутті довершеності в дорожньому часі? А ще, якби не осінь, мабуть, нічого не змінилося, а тут вона пришкандибала і... оксфорди виявились якраз в тему! 

Самий актуальний подарунок для вибагливої подруги - оксфорди, завжди вчасно, по погоді і ...це круто! 

Дорога

Пригадую, як тоді....ми довго шукали кафе, я хотіла лише ковток гарячої кави і спокійно відпочити від дороги...Ми бродили вулицями чужого міста, все йшли не в ту сторону... я мріяла про Париж, а ми поїхали у Ригу, Таллінн, і ця подорож тепер здається немов з чужого роману. Тепер він готовий подарувати сотню троянд і своє життя, а мене знову манить дорога і смачна кава у туманний день...

І я не знаю чи воно проходить - бажання знайти себе і дискомфорт від внутрішньої мряки, який огортає щоразу, коли ти не знаєш коли твій наступний поїзд.... Не знаю...