Небуття

Іноді ми самі прирікаємо себе на вигнання. Стоїмо над пропастю і розправивши руки - вниз головою. Спочатку ти летиш, принаймні тобі так здається, а потім - починаєш падати і набирати шалену швидкість, чим ближче до долу, страх перестає сковувати, ти очікуєш миті фатального зіткнення і власного краху, кінця мук , розчарувань, мізерних спроб  щось змінити, чи радше змінити себе...
А крила не виростуть,  останній шанс - розкрити парашут! Чи скористатись ним? Все залежить від тебе і твого бажання літати, а не падати, можливості відчути кінець  і при цьому не розбитися, а взлетіти  - вище узвишя на якому стояв, вище підлих поглядів, що раділи, коли ти  падав, вище мрій, бо вони вже розбиті - розхльоцкані у підніжжі гори! Але ти живий, ти ще дихаєш, так несміливо, так рідко, так по живому - дихаєш! Ну, потягни за шнурок, щоб ...він розкрився і потягнув тебе знову вгору, дай собі шанс літати, а не розбиватися через дурні життєві помилки!
Ми самі прирікаємо себе на вигнання...
...через невміння сказати одне слово : «Вибач! », «Я був неправий!»!