Подих.....

Каплі дощу повзуть по шибці.
Вітер поривами вдаряється в тріснуте скло і холодний потік цілеспрямовано зимового повітря колише фіранки з рівномірними коливаннями.
Я залізла під не зовсім приємне одіяло і висунула ніс, щоб мати чим дихати.
Минають години, а думки так і спустошують оголені нерви, ковиряють всередині, довбають,ніби там можна знайти щось нове, щось цінне....
..... пустота....

Я довго думала і не могла видавити з себе жодного слова - все витирала і переписувала. А згодом зрозуміла, що цілком реальне поєднання двох незвичних смаків - солодке і гірке, холодне і гаряче, подібно й змішані почуття теж мають своє право на існування. Потрібно лише навчитися сприймати такий коктейль, як наприклад, любов і розлука, відчай і новий день, страх і радість.
Мабуть,не варто жити заради когось , адже не факт,що ця людина в належній мірі оцінить глибину твої почуттів і твоєї відданості. 

Мабуть....
Зараз на одиниці п'ю каву і хочеться напевно сказати, що прості речі приносить стільки кольорів в життя.....
... ранковий туман,що заплутався за віття дерев;іній від свіжого морозу; схід сонця, що заливає красками небо; проміння,яке ніжно торкатися обличчя,рук і огортає тебе шаленою ніжністю;перші сніжинки,які летять тихо і непомітно зникають у холодній ночі.....
 Стільки  дрібниць, які наповнюють кожен день чимось особливим,і так хочеться  ділиться цією всячиною з тобою.... шкода,що тебе немає поряд, коли цього потрібно найбільше.

Невже ми справді не можемо один без одного? 
Ми приречені чи кожен день прирікаємо себе знову і знову?
Ми втікаємо, але страх залишитися  самому і  порожнеча холодних кімнат - біжить, біжить навздогін,  дихає у спину...
Іноді хочеться сісти клубочком на коліна, запхати голову під пах або носик втикнути у шию і захлинатися запахом тіла, і хоча б годинку так завмерти, не ворухнутися....тільки б вловити цю вічність....
Вічність буває такою різною....такою інакшою, все залежить на скільки ти настроївся чекати, на скількох людей готовий потратити себе.....

Завернути б цей день у якусь довгу фульгу і забути.
І почати все з початку...

Туалет

Ну що ж, якщо цей блог мав на меті висвітлювати моє бачення української культури, людей, їхніх поглядів, цінностей,то включимо в наші подорожі туалети і їхнє місце в житті пересічного українця.
Чому нам маєу бути соромно, коли ми відвідали місце, щоб справити свої природні потреби??? Чому зобов'язані відчувати внутрішній дискомфорт? Так, саме природні. Ми, люди, як і всякі живі організми нашої планети маємо позбуватися звичних життєдіяльних відходів чи переробки нашого організму. І зауважити одну різниця між людиною і твариною : тваринки завжди інстинктивно закопують свої відходи , а люди - гадять і не червоніють.
І мені зовсім не хочеться зараз порівнювати нас із цивілізованими країнами, бо в нас ніколи і не було відповідного правильного підходу, чи вірніше виховання всього,що пов'язано з туалетом

Сьогодні ми стикаємося із реальність безкультур'я цілої нації. Ми мовчки ходимо ззаду автобусних зупинок, в кущі, в поле,ліс, позаду машини, не маючи звички мити руки, і лише після подавати її вітаючись із знайомими. Ми не терпимо голоду,але дозволяємо собі терпіти відсутність туалетів. Про те, щоб вони мали місце в селах чи невеличких провінційних містечках України - не може йти й мова.

Дощ і дорога

Поволі починається новий день....
З самого ранку він залитий дощем і зовсім непомітними проханнями, щоб усе пошвидше закінчилося.
Каплі, таке враження,що мільйонна армія холодних воїнів згрупувалася,щоб розпорошити увагу і вбити найменше бажання прожити цей день по особливому.
Ллє.....
Погода заквасилася не по зимовому, не по своєму статусі....
Навкруги чорно і мокро...