Страх. Швеція, район Буден

Так, це пов'язано з подорожами, адже поїхати за 2600км і відчути найбільший приступ страху, відчаю і самотності - це справжній край світу, звідки не було куди втікати. 
У безпробудно густих лісах Швеції ми збирали ягоди - важкий і виснажливий труд. Крім лісу, ягоди і синього неба мало що доводилось бачити.  Але краса  якою окутаний той далекий край - не передати словами : захід сонця і казкові зорі над головою, полярне сяйво,  безкраї ліси, чисте повітря, холодні крижані ріки. Ти настільки зливаєшся з природою, часами не хочеться повертатися в реальний світ міст,  машин, технологій, інтернету, суєти і шаленої біганини за власним життям.... Тут спокійно і тихо, вслухаєся лише в  шум лісу чи проливних дощів, які проходять доволі частенько... Але коли небо чисте і у повітрі ще не пахло осінню, я любила вибратися на високу гору, лягти на землю, що покрита густим мохом і вдивлятися в небо, хмари, що не підвладні часу. У шведських лісах є одна особливість: настільки тобі добре, настільки може огорнути відчуття страху, буває настільки лячно, до смерті моторошно, коли ти сам, а навкруги - жодної живої душі. В такі моменти здається, що ліс поглинає тебе, проковтує своєю безоднею і відчаєм.
Одного разу сталось так, що всі поїхали в місто, а мене одну залишили у лісі, декілька кілометрів від траси. Спочатку здавалось ніби все нормально. Почав накрапати дощ, згодом він посилився і ліс ставав таким темним, чужим і холодним. Я вийшла на дорогу і вирішила запалити вогнище, щоб зігрітися, на жаль усе кругом було мокрим, а в мене залишилось три, може п'ять сірників. Мене на хвилю охопило спустошення і відчай, що в горлі з"явився дивний присмак гіркоти підживлений тваринним страхом.  Я пройшла через ліс і вийшла на озеро, дощ посилився, вітер розганяв хвилі, які створювали дивні звуки, коли бились об берег. Страх починав паралізовувати розум, я не знала, як зібрати сили і думки, як би вибратися звідси. Вийшла на узвишшя з іншого боку озера, дощ вже лив і небо стало сірезне, ніби ось-ось збиралося впасти на голову! Навкруги не було чути нічого крім шуму вітру і холодних капель, які вдарялися в мою голову, плечі, билися об моє обличчя.  
Я вернулась назад. Страх повністю оволодів мною, я почала бігти, щоб пошвидше добратися до траси, щоб відчути, що десь є люди. Не знаю скільки пройшло часу, для мене - це ціла вічність, я дійшла до дороги. Дощ лупив, ніби знущався, ніби гнав мене і сміявся у спину! 
Пройшло чимало часу з того дня, і після я не боюся ходити вночі, темними вулицями чи парками, і далі люблю дощ, зливи, але страшенно боюся самотності, лісної мряки і холоду!
Наступного року дуже хочу поїхати в Швецію, щоб наповнитися спокоєм, тишею і дивною тугою за життям........

Чернівці - Львів

Сьогодні місяць, календарний місяць, як я залишила це місто і часточку свого життя у ньому. І здавалося б що це зовсім не багато, але в одну мить час зупинився, так, він має таку здатність - завмирати, як це стається при сильному здивуванні - ти ніби на долі секунди випадаєш із власного життя, завмираєш; або при задоволенні чи стрибку із парашута - заворожено застигаєш, не ворушишся, щоб не налякати щастя, подих, ейфорію! 
В мене місяць застряг в одній точці - ніяк не може зсунутись з одного місця, ніби сам себе приклеїв і поволі, без докорів сумління розкладає моє щастя на мільйони атомів і розчиняє у повітрі, пускає по буденності і притрушує холодним снігом.... 
Завтра я знову зустріну тебе, моє місто, мій Львове , може ти зрушиш цей магніт з моєї душі?!  Може в своїх чемоданах я повезу крихту власного щастя, а не лише речі, канапки, тугу і сльози?  Може ти відпустиш мене? Ти прикував мене до свого серця, а мені потрібно їхати далі, у мене свій квиток, свій вагон, своє купе........
А може вся справа в самотності і те, що я зуміла її розгадати, а ти взамін нещадно впустив коріння в мій мозок і паралізував кожен нейрон, роботу кожної клітини?! І я живу, без тебе...... дихаю.....
Мені потрібно їхати далі, сьогодні я з тобою не на довго, лише так, щоб заглянути у вічі, видихнути і мчати....
Так хочу впасти в твої обійми і на мить забути, що ти чужий, Львове....

мрії

Мабуть, я давно мала це написати, просто руки не доходили і розум працює трошки в іншому напрямку. Коли ти чогось чекаєш, то найбільше сподіваєшся, що воно  станеться в цю мить, саме сьогодні, бо тобі так цього хочеться. Але в житті так не буває, і того, чого ми так сильно хочемо - потрібно добиватися, прикладати титанічні зусилля, іноді чекати цілу вічність, щоб воно хоча б на секундочку  ввірвалося в твоє життя, як хвіст метеорита. Але часто воно цього варте!!!

І не  дарма ми маємо здатність мріяти, творити, придумувати, захоплюватися, планувати - тоді ми відчуваємо, що ми люди - ми живі, маємо ціль, снагу до життя , заради кого або чого жити. Коли в людини відбирають мрію, не знаю, як іншим - я б просто задихнулась, адже це те єдине, що може тримати на плаву під час бурі, холодних вітрів, пекучого болю, чужої зневіри, розчарування, адських страждань і власних поневірянь.