Страх. Швеція, район Буден

Так, це пов'язано з подорожами, адже поїхати за 2600км і відчути найбільший приступ страху, відчаю і самотності - це справжній край світу, звідки не було куди втікати. 
У безпробудно густих лісах Швеції ми збирали ягоди - важкий і виснажливий труд. Крім лісу, ягоди і синього неба мало що доводилось бачити.  Але краса  якою окутаний той далекий край - не передати словами : захід сонця і казкові зорі над головою, полярне сяйво,  безкраї ліси, чисте повітря, холодні крижані ріки. Ти настільки зливаєшся з природою, часами не хочеться повертатися в реальний світ міст,  машин, технологій, інтернету, суєти і шаленої біганини за власним життям.... Тут спокійно і тихо, вслухаєся лише в  шум лісу чи проливних дощів, які проходять доволі частенько... Але коли небо чисте і у повітрі ще не пахло осінню, я любила вибратися на високу гору, лягти на землю, що покрита густим мохом і вдивлятися в небо, хмари, що не підвладні часу. У шведських лісах є одна особливість: настільки тобі добре, настільки може огорнути відчуття страху, буває настільки лячно, до смерті моторошно, коли ти сам, а навкруги - жодної живої душі. В такі моменти здається, що ліс поглинає тебе, проковтує своєю безоднею і відчаєм.
Одного разу сталось так, що всі поїхали в місто, а мене одну залишили у лісі, декілька кілометрів від траси. Спочатку здавалось ніби все нормально. Почав накрапати дощ, згодом він посилився і ліс ставав таким темним, чужим і холодним. Я вийшла на дорогу і вирішила запалити вогнище, щоб зігрітися, на жаль усе кругом було мокрим, а в мене залишилось три, може п'ять сірників. Мене на хвилю охопило спустошення і відчай, що в горлі з"явився дивний присмак гіркоти підживлений тваринним страхом.  Я пройшла через ліс і вийшла на озеро, дощ посилився, вітер розганяв хвилі, які створювали дивні звуки, коли бились об берег. Страх починав паралізовувати розум, я не знала, як зібрати сили і думки, як би вибратися звідси. Вийшла на узвишшя з іншого боку озера, дощ вже лив і небо стало сірезне, ніби ось-ось збиралося впасти на голову! Навкруги не було чути нічого крім шуму вітру і холодних капель, які вдарялися в мою голову, плечі, билися об моє обличчя.  
Я вернулась назад. Страх повністю оволодів мною, я почала бігти, щоб пошвидше добратися до траси, щоб відчути, що десь є люди. Не знаю скільки пройшло часу, для мене - це ціла вічність, я дійшла до дороги. Дощ лупив, ніби знущався, ніби гнав мене і сміявся у спину! 
Пройшло чимало часу з того дня, і після я не боюся ходити вночі, темними вулицями чи парками, і далі люблю дощ, зливи, але страшенно боюся самотності, лісної мряки і холоду!
Наступного року дуже хочу поїхати в Швецію, щоб наповнитися спокоєм, тишею і дивною тугою за життям........