Страх. Швеція, район Буден

Так, це пов'язано з подорожами, адже поїхати за 2600км і відчути найбільший приступ страху, відчаю і самотності - це справжній край світу, звідки не було куди втікати. 
У безпробудно густих лісах Швеції ми збирали ягоди - важкий і виснажливий труд. Крім лісу, ягоди і синього неба мало що доводилось бачити.  Але краса  якою окутаний той далекий край - не передати словами : захід сонця і казкові зорі над головою, полярне сяйво,  безкраї ліси, чисте повітря, холодні крижані ріки. Ти настільки зливаєшся з природою, часами не хочеться повертатися в реальний світ міст,  машин, технологій, інтернету, суєти і шаленої біганини за власним життям.... Тут спокійно і тихо, вслухаєся лише в  шум лісу чи проливних дощів, які проходять доволі частенько... Але коли небо чисте і у повітрі ще не пахло осінню, я любила вибратися на високу гору, лягти на землю, що покрита густим мохом і вдивлятися в небо, хмари, що не підвладні часу. У шведських лісах є одна особливість: настільки тобі добре, настільки може огорнути відчуття страху, буває настільки лячно, до смерті моторошно, коли ти сам, а навкруги - жодної живої душі. В такі моменти здається, що ліс поглинає тебе, проковтує своєю безоднею і відчаєм.
Одного разу сталось так, що всі поїхали в місто, а мене одну залишили у лісі, декілька кілометрів від траси. Спочатку здавалось ніби все нормально. Почав накрапати дощ, згодом він посилився і ліс ставав таким темним, чужим і холодним. Я вийшла на дорогу і вирішила запалити вогнище, щоб зігрітися, на жаль усе кругом було мокрим, а в мене залишилось три, може п'ять сірників. Мене на хвилю охопило спустошення і відчай, що в горлі з"явився дивний присмак гіркоти підживлений тваринним страхом.  Я пройшла через ліс і вийшла на озеро, дощ посилився, вітер розганяв хвилі, які створювали дивні звуки, коли бились об берег. Страх починав паралізовувати розум, я не знала, як зібрати сили і думки, як би вибратися звідси. Вийшла на узвишшя з іншого боку озера, дощ вже лив і небо стало сірезне, ніби ось-ось збиралося впасти на голову! Навкруги не було чути нічого крім шуму вітру і холодних капель, які вдарялися в мою голову, плечі, билися об моє обличчя.  
Я вернулась назад. Страх повністю оволодів мною, я почала бігти, щоб пошвидше добратися до траси, щоб відчути, що десь є люди. Не знаю скільки пройшло часу, для мене - це ціла вічність, я дійшла до дороги. Дощ лупив, ніби знущався, ніби гнав мене і сміявся у спину! 
Пройшло чимало часу з того дня, і після я не боюся ходити вночі, темними вулицями чи парками, і далі люблю дощ, зливи, але страшенно боюся самотності, лісної мряки і холоду!
Наступного року дуже хочу поїхати в Швецію, щоб наповнитися спокоєм, тишею і дивною тугою за життям........

Чернівці - Львів

Сьогодні місяць, календарний місяць, як я залишила це місто і часточку свого життя у ньому. І здавалося б що це зовсім не багато, але в одну мить час зупинився, так, він має таку здатність - завмирати, як це стається при сильному здивуванні - ти ніби на долі секунди випадаєш із власного життя, завмираєш; або при задоволенні чи стрибку із парашута - заворожено застигаєш, не ворушишся, щоб не налякати щастя, подих, ейфорію! 
В мене місяць застряг в одній точці - ніяк не може зсунутись з одного місця, ніби сам себе приклеїв і поволі, без докорів сумління розкладає моє щастя на мільйони атомів і розчиняє у повітрі, пускає по буденності і притрушує холодним снігом.... 
Завтра я знову зустріну тебе, моє місто, мій Львове , може ти зрушиш цей магніт з моєї душі?!  Може в своїх чемоданах я повезу крихту власного щастя, а не лише речі, канапки, тугу і сльози?  Може ти відпустиш мене? Ти прикував мене до свого серця, а мені потрібно їхати далі, у мене свій квиток, свій вагон, своє купе........
А може вся справа в самотності і те, що я зуміла її розгадати, а ти взамін нещадно впустив коріння в мій мозок і паралізував кожен нейрон, роботу кожної клітини?! І я живу, без тебе...... дихаю.....
Мені потрібно їхати далі, сьогодні я з тобою не на довго, лише так, щоб заглянути у вічі, видихнути і мчати....
Так хочу впасти в твої обійми і на мить забути, що ти чужий, Львове....

мрії

Мабуть, я давно мала це написати, просто руки не доходили і розум працює трошки в іншому напрямку. Коли ти чогось чекаєш, то найбільше сподіваєшся, що воно  станеться в цю мить, саме сьогодні, бо тобі так цього хочеться. Але в житті так не буває, і того, чого ми так сильно хочемо - потрібно добиватися, прикладати титанічні зусилля, іноді чекати цілу вічність, щоб воно хоча б на секундочку  ввірвалося в твоє життя, як хвіст метеорита. Але часто воно цього варте!!!

І не  дарма ми маємо здатність мріяти, творити, придумувати, захоплюватися, планувати - тоді ми відчуваємо, що ми люди - ми живі, маємо ціль, снагу до життя , заради кого або чого жити. Коли в людини відбирають мрію, не знаю, як іншим - я б просто задихнулась, адже це те єдине, що може тримати на плаву під час бурі, холодних вітрів, пекучого болю, чужої зневіри, розчарування, адських страждань і власних поневірянь.

Нічний експрес

Повітря, повітря в цій нічній пустоті його так бракує ... 

Як не вистачає свіжих думок і здорового глузду, щоб зрозуміти куди їхати і як почати новий день. 

« Ця подорож вже завершина, а швидкість ще двісті »,  а швидкість, її ж не збавити однією ручкою стоп крана. 

Нехай очі не просихають від сліз, бо розлука - це гірка правда, вона викручує не лише життя, а й руки від безсилля кудись помчатись і зустріти  кохану людинку! І нічні рейси, чекання в пустоті, без надії побачити знайомі очі, усмішку...

Переписки в довгі милі.... 

 Знову відстань, яка все руйнує, яка катує нас і наші натягнуті нерви, пускаються сльози  хоча... ,може це і каплі, ніхто не помітить їх у власній рутині та в холодній зимі! 

Прийди... Коли нікуди їхати чи бігти, чи мчати ... 

Перший день

Так дивно буває...прощаєшся з людиною в одній порі року, а іншу- не в силах зустріти на одинці!
Як добре, що є  улюблена кав'ярня, де ти можеш мене знайти, не залежно від погоди. Сьогодні я замовила «Супер міцний глінтвейн», з корицею, апельсином ,медом та розмарином, і важко сказати чи ним можна зігріти душу в таку негоду і снігову заметіль?!  Живі квіти на столі нагадають, що недавно було літо, було так тепло ...було....
Коли дивишся на людей за вікном, то здається ніби ти в іншому світі, немов ще залишився в осені і замерз , як калюжі під ногами, непорушно чекаючи, що хтось зайде в «Мануфактуру » на  Галицькій і тихо, ніжно, несподівано торкнеться твого плеча і цей знайомий погляд і солодкі обійми і години, години балаканини, пустої, дитячої, радісної наївної, дружньої : тільки ми і білий сніг за вікном... і нічний поїзд.... розлука і....
Легкий дурман від тепла, запаху кави і теплого вина з медом - розморює втомлену уяву.   ....
Я так хочу великий шаль і шапку з кутасом - тоді я буду готова до снігу і розлуки, може це зігріє мене?!
Буває так самотньо, хоча навкруги люди, до болю - ти сам на сам із собою, але ж про це не можна говорити.... Не можна зізнатися, навіть собі, що ти один і вони - так далеко у часі, погоді, відстані, містах, домах.... І сніг - падає сніг за вікном, життя продовжується!

Мій день...

За вікном сташна сіризна, а в середині сонце в зеніті!
І ще один день, і ще один... , а щастя, ніби зашпориталось за мій поріг!
Важко пояснити певні речі, чи навіть вчинки, коли ти в стані осіннього сп'яніння і емоційного потрясіння і всяких переїздів, нових людей, метастазів нових почуттів....
А ще, я купила панчохи кольору морської хвилі із зеленими п'ятками - вони такі милі і мякенькі!
Хочеться гріти душу... Кавою, задушевними солодкими, дещо невпорядкованими безмістовними розмовами, коньяком і коханням....
Живіть, коли сірі будні, затягнуте небо і кишені порожні)

Назад - додому

Україна здається така маленька і воднас така прекрасна, коли ти їдеш і зустрічаєш людей, коли можеш заряджатися від інших.... чимось солодким, живим, дивним і таким бажаним!
Сьогодні на заправці чоловік запитав, як мені Бесарабія , бо помітно - ми інші, а я в думках продовжила, але не хотіла сказати :
«Щаслива!  І це не залежить від того де ти живеш, чи де виростав, а з яким настроєм живеш і що хочеш дарувати людям! »
Але хіба його цікавило це питання?
Мабуть ні, і я знизила плечима:
- Нормально!
- Якщо порівнювати по п'ятибальній шкалі, то на чотири потягне?!  - все продовжував він, а  мені вже було страшно не цікаво продовжувати цю беззмістовну розмову 
- Все залежить з чим порівнювати - сухо відповіла я,  і старалась більше не підтримувати розмову.
А загалом, я насправді так вважаю - наше сприйняття тих чи інших речей, міст, людей, подій - все залежить від того з чим ми готові порівнювати: власним досвідом, книжками,  іншими періодами, старими епізодами свого життя, навіть настроєм! Щоб мати чисто об'єктивний погляд, треба враховувати стільки не пов'язаних між собою факторів, історичне тло і мільйон інших причин та наслідків, які звідси випливають тощо. Часто над цим б'ються соціологи, щоб до купки скласти всі ці елементи складного життєвого циклу - і зробити висновки, дати аналіз життя!
Мені ж просто хочеться дихати і  насолоджуватися тим, що зараз я саме тут, і мені байдуже, що під ногами болото чи холодно,  чи у когось немає настрою, чи запізнюється автобус ,чи на останні гроші я купила каву - мені зараз не хочеться про це думати,і здається таким несуттєвим , щоб впливало на мою оцінку нових міст, адже тут, як  і будь -де в іншому місті , теж живуть добрі і щасливі люди!!!

Осіннє місто

Сезон дощів у будь-якому місті починається із своєї особливої прилюдії.
Мряка,  калюжі під ногами, затягнуті сірезні хмари  немов велика павутина у гігантського павука! А ще короткі дні і холодні ночі, без будь якого бажання випихати свій ніс на вулицю , і сильно пахне виноград, і пожовкле, помятя листя і звичайно хризантеми ! Наскільки цікаво великий Художник розкидав фарби - ніби туга на серці і мокро в душі, але ці листочки  найтоншої і найрізноманітнішої гами кольоріві, зачаровані дерева своєю красою - вони закохуть в себе !
А коли відкривається небесний краник - то можна годинами стояти під парасолькою, аж поки не промокнуть ноги, а руки стануть геть льдинками!
Якщо вдома є запасне взуття - релакс під дощем можна повторяти знову і знову, поки не випаде перший сніг....
Осінь така чудова пора року,  коли можна мріяти і промивати ці думки під зливою дощу!

Дніпро - Одесса

Цікаво , як осінь має свій запах чи відтінок , як кожна придбана нова річ дає своє відчуття задоволення або несподіваний подарунок приносить відчуття потрібності,  подібно й подорожі поєднюють подібні враження, мають свій відтінок і тонкий особливий смак ніжності й ейфорії! 
І знову години дороги.... Поїзди, квитки, нічні подорожні, випадкові одноразові знайомства і друзі, справжні друзі , яких гартує і випробовує дорога!
Мій блог скоро буде про чудових людей, якими обдарувало мене життя, не маючи нічого можна так багато здобути, безцінне - дружбу!
Нас проводжали на поїзд... Після важкого робочого дня дівчата приїхали на вокзал, щоб попрощатися і принесли нам снікерси і шаріки! Влад допоміг із сумкою Лізі, бо в неї порвалась шлейка, а мені - просто незнайомий чоловік,  бо в моєї валізи відвалилась ручка!  Ми як миші збіглися на вокзал,  пахло холодом і дорогою. Я так не люблю прощатись, це боляче....
В Одесі ми були 6.30 і,  мабуть,  лише в нашій країні таке реально, бо це тупо нереально - ти не можеш посидіти в залі очікування, якщо в тебе немає квитка на поїзд, якщо ти приїхав і потрібно почекати - це не рахується , незважаючи на те, що зал практично був порожній, касирка готова була викликати міліцію, лише, щоб ми покинули зал . Залишилось сидіти на мрамурній підлозі у фоє вокзалу.  На щастя не довго, бо «правдивий друг любить за всякого часу » і такі друзі з'являються , коли ти потребуєш допомоги, чи переживаєш найгнітючіші почуття. Ліза набрала Катю і ми в сьомій ранку цілим гуртом,  як справжні біженці завалились в її затишну невеличку квартиру....
Може на цьому історія і закінчилася, як би Ліза не захворіла і не злягла з температурою!  Хлопці поїхали перші, ми залишились і лягли спати....
А потім їй не стала краще і я змушена була їхати в Тарутіно сама. Шкода Лізку!
  А так дорога приносить купа задоволення - проїзджали містом і всюди,на кожному кроці помітні сліди Жовтня : тротуари, асфальт вкритий жовтогарячим листям, пусті кафешки і закутані люди...
Я навіть подивилась на Одесу з іншого боку - вже не так скептично і дещо по осінньому, без вчорашньої втоми...
А зараз - небо всіяне зірками і поки в телефоні не сіла батарея і в мене є навушники від  близького друга - моя дорога така позитивна і може наповнювати вічність своєю довершеність і нічними миганнями фар, я навіть не звертаю увагу на те, що десь серед поля цей старенький автобус зламався!.....
Але подорож на цьому не зупиниться....
Я це знаю точно !

Поїздка в Дніпро

Будь-яка поїздка починається з ретельної підготовки!
Мої плани і бажання теж були чималими! Ранок пройшов успішно, я попрала всі речі, які ще потрібно було в дорогу, купила круту дорожню сумку від Rebecca Minkoff і від цього вже була в ейфорії!
А потім все пішло...як би це пояснити, ну коли у вас є друзі, які знають що ви їдите на довго і всім здається ,що ви зустрінетесь лише на пів годинки, максимум хвилин сорок! Одна зустріч плавно переросла в другу, хмільне вино підкріпилось «кривавою мері »з бомбезним зажареним салом і сирком!
Ситуацію, як завжди рятуть чоловіки, які вчасно можуть все взяти в свої руки, ну майже все! В 23.15 ми забігли до хати ,а в 00.20 у нас поїзд!
І тепер почалось найстрашніше, як ви розумієте - збирання і добирання до поїзда.... В поспіху ми,  тобто я , не взяла багатьох речей, але « Хіба у речах щастя? » - переконувала я чоловіка потім!
Коли у тебе є друзі - це саме крутіше, що може бути, навіть якщо ти забудеш чи загубиш щойно куплену сумку від Rebecca Minkoff! Добра душа Сергія врятувала нас від чергового запізнення , після вісімнадцятигодинної рабської праці з моїм чоловіком - він відвіз нас на вокзал і ми встигли зробити обнімашки і заскочити у вагон в останні п'ять хвилин!
А у Львові нас знову зустріли друзі.... І тобі, ніби нікуди не потрібно їхати, ніби просто прийшов на смачну ранкову каву і безплатний круасан !
І ніби відстань вже не така безмежна, коли є поряд люди, які тобі не байдужі, які тебе люблять, які готові віддати останніх сто гривень, щоб тобі було добре.....
Обнімашки і потяг на Дніпро!
О, як такі спогади гріють у холодні вечірні вечори! Вони насичені таким теплом, чуйністю і добром!
Приїзд ми проспали і нас ледь не пришвартували в ДЕПО!
А найцікавіше було попереду -  ми забули рюкзак з документами, гаманцями, ноутбуком і трусами в маршрутці!
Тепер це смішно і кумедно, тоді так не здавалось.... А загалом подорожі  і є на те, щоб ставалися всякі історії, щось таке, що наповнює життя чудацтвами і неповторними спогадами!!!

Не запізнитись.

Встигла!  Вірніше запхалась в переповнену маршрутку перш, ніж почалась злива ! Дощ стікає сльозами по шибках... І люди.... усюди, з усіх боків. Стільки думок роїться в голові, немов бджоли, які ось ось вилетять з вулика, проте не завжди вони доречні, бо не має листка під рукою, щоб записати !
Збоку милий хлопець в зеленій курточці, такий колір як люблю, я сьогодні купила такого кольору шнурівки, а ще приємна дівчина з товстою обручкою, шалений водій...це все таке природне, невід'ємнє, але так швидко забувається - люди, дощ,  повсякдення,  це ніби краплинки нашого життя, воно йде, біжить стікає сльозинками по вікнах, а ми і далі галопом доганяємо втрачене, а незамінне -  у нас під носом!  Відкрились двері і ковток свіжого повітря, як іноді буває в буденності, а ми вже не в силі дихати, занадто втомлені, забагато злі, надміру зайняті!
Дощ зупинився, а я і далі запізнююся, не встигаю жити, бо люди, що поряд - вони такі!

Одеса, як місто

пасаж 

Дачне, Одеська область

Одеса, пляж

Дорогі мої читачі, те що ви зараз бачите відноситься до рубрики «No comment ».

Я викладаю декілька фото з морем, щоб не травмувати вашу психіку. 

Так, так - ви бачите пляж в Одесі, і хоча дехто вважає, що тут немає нічого страшного, але - це норма нашого суспільства. Зараз кінець вересня, важко собі уявити, що тут робиться в сезон! 

Звичайно, так не всюди, але.... Ми звикли до сміття довкола нас і в нас самих! Його забагато!