Вашківці

Ніби вимушена щось написати про це місто- село, адже вернулися сюди вдруге і провела свої літні дні тут.
Для мене - це одноразова поїздка, без особливих почуттів, тим більше вражень. Я дедалі частіше переконуюся, що українці - вони заслуговують на таке нікчемне і злиденне життя. Мене дивує чому маленькі містечка настільки брудні, неохайні, неокультурені, засмічені і до тошноти одноманітні?! Люди якось живуть. ....з дня на день, не задумуючись про сам зміст життя, його можливості і що кожному потрібно починати із себе, коли трублемо про зміни і бажання жити по-іншому. Чому б не прибрати своє подвір'я, посади квіти - багато квітів, викинути всякий непотріб, відремонтувати штахета, зробити лавочку і туалет в хаті!?! І кожному це під силу, навіть більше, якщо перестане жалітися, а почне принаймні щось робити!
Вашківці- типове село, де потрібно хорошого господаря і людей з іншим складом розуму,які б не лінувалися думати про красу!

Починається дощ, так мило....а в  мене немає зонтика, светра, машини , друга чи ще чогось... А чого ще потрібно, щоб....? Щоб не змокнути? Хіба це найважливіше? Адже коли краплі торкаються твоєї шкіри, то тоді вже нічого не має значення - буде твій одяг мокрий чи ледь намоченим, байдуже, якщо ти вмієш насолоджуватися такими ніжними дотиками....
На вулиці похолодало, як протест - не одягаю светр, куртку, погода має знати,що  в нас  теж є якість почуття,  треба принаймні попередження  зробити....а ні - почати дутися,хнюпати і віяти холодом (

Ми іноді говоримо комусь: "Я тебе кохаю", а всередині нічого не охкає; "Йду назавжди", а тримаємо за руку чи горло;"До зустрічі", а насправді не хочемо більше бачити цю людину; "Не плач", а всередині повністю байдуже або навпаки, від розпачу не знаємо як дихати самому. Нам потрібно вчитися думати, коли говоримо, відчувати і співпереживати, робити добрі речі просто так,а не коли нас про це просять і взагалі - бути щирими, навіть коли потрібно сказати не те, що від нас очікують...
Бути людиною - це справжнє мистецтво, а не гра почуттями, життям, повітрям, яке ми вдихаємо просто так.....

Мабуть, це знову буде про дощ чи мою невизначеність і як доводиться жити з собою і своїми дивними стереотипами, і шаленого кохання...до дощу і сірих хмар, і пустих вулиць....
Якось дивно бути у місці , яке ти полюбив, але без людини, з якою ти його надибав. І кава та сама, і атмосфера кав'ярні, і книжка поруч і великі шиби, і м'який диван, і дощ, і приємна самотність, але почуття - не ті. Буває змішане почуття щастя із смутком, розпачем та ейфорії, якщо правильно підібрані фрази внутрішньої  гармонії чи, можливо, дизгармонії??! В когось таке буває?
Про те чи йти в " Custo coffe", я звичайно вагалася, бо....я тепер часто вагаюся і не знаю який варіант"правильний", менше з тим... навіть тепер, коли я  на омріяному диванчику і в супер затишній атмосфері - я кожен раз почуваю себе незручно, коли заходять люди і дивляться на мій столик- бо він самий крутий, а я, напевне, комусь мішаю. Такі речі просто вбивають мою хвору свідомість і, ні  як не дають можливість сповна насолодитися цими солодкими хвилинами кавування....,

Вокзал

Можна стояти на пероні без гаманця, грошей, теплої курочки по сезону, зонтика, валізи чи квітів, з використаним квитком, без зустрічаючих і тих хто б тебе проваджав, без спогадів і страху почати все спочатку. А скільки життя, щоб відкладати той початок на завтра, на наступний рік, на інших людей чи міста? Скільки має минути повз тебе поїздів, щоб прийшов твій - де не потрібно квиток і правила, щоб правильно жити?!
Можна стояти у твоєму місті і нікуди не потрібно їхати, щоб втікати від світу, який всередині розривається на мільйони атомів, і воно спокійно може стати твоїм - нехай на витягненій руці, бо вона надто коротка, щоб обійняти тих, кого так любиш... А може справа не в руках, і поїзді, і грошах, і інших людях , а в тобі, бо ти не можеш себе знайти і всередині щось не дає, щоб використати свій чи твій шанс бути потрібним, ніби закрився замочок, в ключ назавжди викинули??!
І нехай ніхто завтра тебе не зустріне, колись потрібно вирости і стати дорослим, і перестати сподіватися чи не спати, чи не їхати, чи не втікати....

Важко сказати скільки має минути часу, щоб пройшло літо, яке ніжно гріло теплом, яке зовсім нас не жаліло.
Можна комусь виколити око, зрештою і собі... можна - є протези, контактні лінзи, окуляри, що маскують твій вигляд і стан. А якщо вирвати серце? Можна комусь, а можуть і тобі....як жити, коли рана не гоїться, а кровить, коли аорта перерубана і кожна хвилина здається останньою?
Остання хвилина - вона ж наступить - з серцем чи без, просто без, напевно, швидше....
І повітря, подихи - такі не рідні, не потрібні, такі останні.....

Завжди люблю пробувати щось нове з людьми, яких люблю. В цьому є певна особливість, наприклад - якщо ти щось відчув, скуштував, побував у новому місці, зробив іншу незвичну річ, вийшов за межі свого звичного життя - це сто процентів залишить згадку, пам'ятку про тебе, а тобі про ту людинку, ваші спільні хвилини, дні, відчуття і нехай вони не завжди будуть приємними - але вони ваші! Можна пити сливове вино і завжди думати лише про ту особу, коли ви разом це робили, їсти круасанки і знати, що та людина завжди згадає лише про тебе, нюхати квіти, чи фарби, їхати трамваєм, блукати закинутими вулицями, зустрічати схід сонця чи ще певні дрібнички, які є в людей, які дорожать одні одними, які чекають, щоб повторити ці моменти. . .
Цього тижня я теж відчувала з другом "вперше" - скуштувала нове пиво, побувала в цікавій кав'ярні і незабутньо провела день ...
Не відкидайте людей, які люблять вас, які віддають вам своє життя:)

Чернівці

Так довго не була в цьому місті, що забула про своє минуле і роки, які провела поруч.
Сьогодні день почався з гарячої кави і тостерів з сиром, задушевної розмови і  невимушеного збирання в дорогу. Скільки ми переживаємо болю - залежить від  людей, які поруч, їхнього ставлення і присутності.
А потім - Чернівці...шопінг....кава..... шампанське на Кобилянській, круасани і штрудель з вишнню... музика....остання маршрутка і дорога на вокзал - пішком!
Такі дні, як сьогодні, вони теплі не від літніх вечорів чи некваплих годин, а від того,що поряд є друг і не раз ці кілометри і спустошені ночі багато руйнують, але можна, завжди можна пережити неповторні дні, коли ти любиш і відчуваєш, чекаєш, сподіваєшся і впевнений, що нічого не втрачено, просто потрібно трошки більше часу, ніж завжди....
Якщо ми не вибудовуємо внутрішні барикади, то в змозі зустріти людей з такою ж відкритою душею, з такою ниточкою, внутрішнім нервиком, як у нас, як у тебе....
І не має вже значення в якому ти місті, на якому континенті чи планеті - ти ніколи не будеш самотнім, завжди поруч твого серця буде людинка, яка даватиме поштовх, зігріватиме і просто буде любити тебе.  .....

Люди

Я засвоїла одну важливу істину -  випадкових людей в нашому житті не буває! Більше того, бувають особливі люди, які лишають у ньому не просто там якийсь слід чи відпичаток, а цілу дорогу протоптують, прокладають трасу, справжнє  шосе, дають тобі не напрямок, а справжній поштовх до життя і його непростих поворотів.
Хоча, ніколи не знаєш, що далі, а жити то потрібно, не раз з травмами, подряпинами чи переломами....
Ніколи не ігноруйте тих, хто поряд, вони не просто так...і нехай вони зникають на деякий час, і ти до безтями рахуєш зворотній відлік одна, п'ять, сім, дев'ять, десять, одинадцять, п'ятнадцять, двадцять.....годин, а потім - днів, тижнів....

І час так усе закручує, що ти вже не відчуваєш тріщин, забуваєш про подряпини, не пам'ятаєш про переломи, хіба зрідка, на погоду....і можуть зарости стежки у твоєму серці, навіть вирости бур'яни, але.... не забувай, що їх хтось прокладав, формував тебе як особистість і вчив дивитися на світ в таких інших кольорах, вчив нюхати хризантеми і чорнобривці, мокнути під дощем і пити каву без цукру, ніжитися в ліжку і чекати завтра, а ще - відчувати, відчувати і ще раз відчувати і все пропускати через себе, бо тоді життя відчувається з таким   приторним присмаком щастя і комфорту....

Ми так звикли жити, що  часто навіть не усвідомлюємо, як ця "звичка", вона в будь- який момент може обірватися. Усі плани, робота, рідні і друзі, дорога, швидкість, нав'язлива рутина - усе закінчується в долі секунди і "смерть" забирає усе дороге тобі, у тебе на очах відбирає "твою душу", витягує по ниточці її з твоїх жил, крові, мозку, ти просто втрачаєш здорову здатність мислити і паралізовано починаєш конати: день за днем, ніч за ніччю. Ти стаєш приреченим жити без душі і дихання, світла і запахів, дотиків і ніжної шкіри, без інших очей і сумної посмішки, саме важче, мабуть, що ти усвідомлюєш це....
Так легко було жити....колись....
...завмерти б....і проснутися в іншому житті, з тобою....
...цікаво відбувається - увесь світ стає пустим і порожнім, коли поряд не дихає лише одна особа, не поводиться кумедно і не чекає тебе, не готує вечерю лише для тебе, не одягає улюблену сорочку лише для тебе, не...не...не....її більше немає....
....повітря б....і трохи здорового глузду в цій паніці, суєті і стислому відчаї....
...ранок би.... впустити б його у свої ранки, у прохолодні літньо- осінні ранки, і всередині, якщо б були внутрішні нігті - там усе було б поцарапане, роздерте до крові, до теплої гарячої крові без запаху і кольору - вона б залила усю середину і потонути....
....колись потрібен був час, щоб пізнати тебе, тепер потрібно час, щоб забути, "поховати", втекти від себе і цілого світу, що завис над  моєю головою....простягнутися б невидимою павутиною і розчинитися- без сліду і крапель жалю....
...можна жити, без звички жити? "Твого життя" може не стати і не пробачиш собі, що не подарував тоді квіти, не купив теплі носочки, такі з сердечками, не подзвонив між 21:15 і 21:20, не  провів на поїзд, не сходив в галерею, не подивився фільм, не написав листа і не поставив дати на календарі і ще багато "не", але ж ми звикаємо, що встигнемо і буде "завтра", а в нас є завжди лише "сьогодні", лише те "сьогодні", де ми маємо один чи сотні моментів любити, говорити потрібні слова, дзвонити і плакати, чекати і ридати, радіти і малювати, пити каву не в поспіху і їсти диню з шампанським ,....
... і не думати, що я встигну, бо " завтра " сьогодні не настало.....

Новий день

Це просто нереальне відчуття... цей дощ зводить з розуму ....повільно падає. Так тихо лягає на землю, небо затягнуте .
Можливо в передчутті осені є свої неймовірні моменти.
А ще: я страшенно люблю понеділок. Завжди нові починання і просто рух... І цей дощ - він, ніби  початок  іншому дню, іншому життю!
Хочу вина!

Відпочинок

Подумала про мух,рій  мух, про які мені нещодавно розказувала подруга. Це був не відпочинок - а відмахування від всякої дрібної тварі : комарів, мух, коників і ще всякого,що лазить по шкірі, очах, ногах, голові,волоссі, роті, вухах і де ще вам придумається...
Знаєте - це не найгірше, бо таракани,які живуть в голові набагато гірші всіх тих невинних комашок, які хочуть вас дослідити чи просто попити вашої крові!
Тому оберігайте в першу чергу голову - свій мозок від надокучливих думок, ідей, непростих рішень...

Мій день....

Ранок....
Кава.....Канапка ...
Дорога....
Пробки....Світлофори....
Чекання....
Робота....робота.... графік
Обід в поспіху, телефонні розмови на швидкоруч....
Біг в суєті за щастям в немічному схлипуванні над невиправданими, чи вірніше несповненими мріями....
Ми так часто втікаємо від себе, що не в силах наздогнати своє життя,  вилізти з циклу "завтра", "потім"...
Ми втрачаємо вміння любити, обіймати, в запой цілувати і до безтями кохатися.....
Ми....
знову вечір.....ніч і ранок ...і звичний круг визначених годин....
Відчути б краплі дощу, які щойно почали сповзати по шибці....відчути б... тебе...