Вокзал

Можна стояти на пероні без гаманця, грошей, теплої курочки по сезону, зонтика, валізи чи квітів, з використаним квитком, без зустрічаючих і тих хто б тебе проваджав, без спогадів і страху почати все спочатку. А скільки життя, щоб відкладати той початок на завтра, на наступний рік, на інших людей чи міста? Скільки має минути повз тебе поїздів, щоб прийшов твій - де не потрібно квиток і правила, щоб правильно жити?!
Можна стояти у твоєму місті і нікуди не потрібно їхати, щоб втікати від світу, який всередині розривається на мільйони атомів, і воно спокійно може стати твоїм - нехай на витягненій руці, бо вона надто коротка, щоб обійняти тих, кого так любиш... А може справа не в руках, і поїзді, і грошах, і інших людях , а в тобі, бо ти не можеш себе знайти і всередині щось не дає, щоб використати свій чи твій шанс бути потрібним, ніби закрився замочок, в ключ назавжди викинули??!
І нехай ніхто завтра тебе не зустріне, колись потрібно вирости і стати дорослим, і перестати сподіватися чи не спати, чи не їхати, чи не втікати....