Невже ми справді не можемо один без одного? 
Ми приречені чи кожен день прирікаємо себе знову і знову?
Ми втікаємо, але страх залишитися  самому і  порожнеча холодних кімнат - біжить, біжить навздогін,  дихає у спину...
Іноді хочеться сісти клубочком на коліна, запхати голову під пах або носик втикнути у шию і захлинатися запахом тіла, і хоча б годинку так завмерти, не ворухнутися....тільки б вловити цю вічність....
Вічність буває такою різною....такою інакшою, все залежить на скільки ти настроївся чекати, на скількох людей готовий потратити себе.....