І знову про Львів

Невже це місто, яке відіграє неабияку роль в моєму житті, поставить печатку на моєму майбутньому,відіб’є тінь моїх зустрічей і допоможе народити моє буденне?
Я зустріла тебе на порозі осені, ось – ось з тобою мало розпрощатись літо. Ти весь був зосереджений на цьому. Не хотів відпускати довгі дні, теплі вечори, сотні туристів. Поволі прокрадалось завтра, воно повзло і тягнуло за собою свої метушливі проблеми, неспокій і опале листя. В танку закружляли перші краплини дощу: повільно, забавно, по осінньому.
…Тисячі студентів з’їжджались в твою оселю, серед них була і я. Вони чомусь чекали нових вражень, сподівались зустріти неймовірне кохання і пізнати тебе, Львове. Чому у молодості ми такі наївні?!
Місто не звертає уваги на подібні надії, за століття свого споглядання воно навчилось бути поміркованим, неприступним і трішки обачним. Я заглядаю тобі у вічі і бачу, як пропливає час, як дощ змиваю твої спогади, як ти перетворюєшся…
Пройшли роки від нашого знайомства з тобою. Ще не раз я з тобою зустрічала осінь, збирала на парасольці твої сльози, ділила з тобою свої дні, роки, життя. На твоїх вулицях я писала вірші і вперше призналась в коханні, а потім … ми разом бродили по твоїх провулках, пили каву, багато кави, читали Шекспіра і я знову писала.
Не думала, що прийдеться розлучитись, забути, стерти роки із своєї пам’яті. А потім, віддатись ностальгії - і кинутись в твої обійми, забути про Мілан, Відень і Париж. Тут також ідуть дощі, кавують, є вулиці з бруківкою, але… Повітря не те, немає його, немає нас, коли ми були студентами, коли були наївні, коли безсоромно цілувались в якомусь глухому куточку. Немає студентського життя, яке так швидко пройшло повз нас.
Я і далі закохана… Тепер, через фіру років, знову стою на твоєму порозі зустрічаючи жовтогарячу красуню. Повз нас заклопотано біжать юні студенти, такі молоді…. Тепер я розумію тебе, моє місто, чому з таким сумом ти тоді дивилось на мене, з таким збентеженням і співчуттям. Це не було розчарування чи неприязнь, лише жалість до мого майбутнього, до моїх мрій.
Тоді я сіла на другий трамвай і доїхала до кінцевої зупинки, двічі, не знала де мені потрібно виходити. Моя валіза була вбога і невелика. Вже перехожих я питалась де знаходяться потрібна вулиця . Вітер грався з моїм волоссям, а шкіра, пам’ятаю, як тепер, дико відчувала, як по ній повзе холод, важко тепер сказати: це від страху, чи від несподіваного похолодання, що прийшло зразу ж після задубілої зливи???