В поїзді

В поїзді невиносима жара!
Тьмяне світло,  що давить на мозок і цілу нервову систему ,а ще купа , купезна людей.
Проте мене по доброму тішить парочка, яка сидить навпроти. Вони такі милі, років по двадцять, ще не одружені. Він ніжно обійняв її, в цій нелегкій обстановці старається, щоб їй було зручно. Вони мило щебечуть, він розказує їй всякі невинні історії. Час від часу він легенько покушує її у вушко і це так ніжно виглядає -вона усміхається і ніяковіє.
Згадала побіжно свої юні роки, невинну закоханість, шалене бажання усюди і завжди бути разом!  І можна в цей час проїхати сотні км, у дощову чи нельотну погоду стояти і мокнути у ноги, пальці, лише, щоб бути разом . І в такий момент я свято вірила, що це ніколи не пройде, ці відчуття не лише розправили крила, але й дозволить злетіти - високо, вище власних мрій, бажань, майбутнього.
Пройшли роки. Ми знову разом їздимо у спільному купе. Тепер він не обіймає і не старається  весь світ привернути до моїх ніг, не зустрічає на пероні з квітами - він цілу дорогу читає книжку або слухає музику, може видавити два або три речення за всю дорогу, і саме боляче в цій банальності - він тепер вважає, що це так нормально.
І я стала дорослою, розумію, що в нас інші проблеми, помінялися цінності і мрії, але мене про це не попередили,  не сказали, що почуття теж стають дорослими, старіють, хворіють і помирають...
Так мило спостерігати за парою поряд.. Так шкода, що людей зажовує буденність.....