Пам'ятаю моменти, коли люди, яких я люблю могли залишити все і в одну мить приїхати - примчати на зустріч, просто на каву, бо розлука ставала такою пекучою і незносною, як кірзи на ногах з кілограмами болота......
А потім все пройшло.....
Почуття, тягар наших буднів, бажання бачитись і дивувати, робити приємне?!
Мені не дають спокою ці питання, бо ми, ніби ті самі, мабуть, чи напевне, чи завтра?
Життя має робити нас м'якшими, добрішими, адже ми вже раз відчули,як це - бути насиченим, задоволеним, закоханим, щасливим, а відбувається все навпаки - ми стаємо грубішими, черствішими,  невблаганними, холоднішими. І як не стараємося зігрітися - все холодно,? і ночі - самотні, по осінньому заплакані...
Як писала Ніна Джордж: "Дивно, якими товстошкірими стають люди, котрих кохають,а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження."
Ми дозволяємо собі неохайні слова і саркастичні зауваження, стає комфортна думка :" Я такий, я завжди таким (такою) був" ...
Напевно мені має бути байдуже, що сьогодні у Львові я знову буду сама і ніхто не прилетить на пів години, щоб обійняти і принести букет безсмертників....