Ранній ранок

Тихо.
Осінь тихо плаче. Не дає спати. Зробила собі каву і сьорбаю в саду, смакую знайомим присмаком. І мені прийшла думка, що люди, яких ми любимо, скільки б ми їх не "пили","напивалися", "впивалися", "п'яніли", відключатися від передозу чи болю у шлунку, але потім - ми знову їх хочемо - бачити, чути, торкнутися, впитися спільними хвилинами перебування. Їх буває забагато,не спорю, але ми не можемо без них існувати, дихати, думати, згоряти. Інакше ми вже не будемо собою, потрібно, мабуть, поміняти себе на молекулярному чи генетичному рівні, щоб позбутися такої тяги. А пити все одно щось прийдеться, то чому ж не вибрати найкраще, найсмачніше, те, що нам по душі,те, що твоє?!
Аромат кави у ранкомову саду, вітер колише віття яблунь, я замотулькалася в теплий плєд і ніяк не перестану думати про людей,яких люблю,які дорогі моєму серцю, які мають свій неповторний аромат і особливий присмак тепла, відчаю і осінньої ностальгії.....