Двоє

Хотіла поділитися одним фрагментом з мого "сьогодні'.
Сиджу я на лавочці в парку, ніжуся теплим сонячним промінням. Приходить подружжя, десь до  тридцяти. У візочку синочок з модними номерами "Максим". Сіли. Вона  така мила і тендітна, з привабливими рисами обличчя, фігура, як у Дюймовочки, коротенька пишна спідниця - одним словом ,спокійно  могла б  бути якоюсь кіноакторкою чи моделлю. Він звичайний мужлан ( на вигляд). Трохи не бритий,з невеликим пузо . Вони сиділи один біля одного,як знайомі :він  не дивився на неї, вона не торкалася його руки.
Мені здається,що вони навіть не знають про що поговорити, коли залишаються один на один.  Стало їх шкода, бо чомусь ми звикаємо до речей, які насправді не є будденими! Поцілунок, дотик до шкіри, запах волосся, поглажування по плечі, затяжні обійми, спокійний танець і дивоглядки перед сном.
Чому проходить бажання любити, дорожити, підносити до небес, страждати безсонням і просити пробачення через будь-які дрібниці?
А може все справа в тому,що ми розівчилися думати і розуміти,що насправді є незамінним, важливим, першочергове, єдине???
Може ми по справжньому не вміємо кохати , бо цього не вчать, цього немає і в   сучасних сім'ях?!
А може іншим так зручніше - не думати, бо суспільства в якому ми формуємось так привчає нас - працювати, а не любити і поважати?!?